Розділ «Шрами на скалі Роман»

Початківець стояв посеред кімнати, розчервонілий і знічений: він не уявляв, що Яцків аж такий старий і турбувати його не випадало, та відступати вже було нікуди; хтось не без зловтіхи нарадив йому звернутися до старого за рекомендацією, наперед знаючи, що Яцків її не дасть.

Михайло Юрійович підійшов до хлопця, оглянув його маленькими чорними очицями, обвисле воло похитувалося, в складках одутлуватого обличчя ховалась добродушна усмішка. Помітивши стурбованість та безпорадність в очах хлопця, зрозумів, що цей гість прийшов не за тим, щоб поповнити свою колекцію враженням від знайомства із знаменитістю, що йому потрібна порада. Від цього спостереження старий аж розгубився, в нього давно ніхто не просив допомоги, і об серце вдарилася запізніла радість: він ще потрібен!

– Що трапилося, синку? – запитав.

Початківець вийняв із внутрішньої кишені піджака тоненьку книжечку в голубій оправі й боязко подав її Яцкову, насилу видобувши з себе два слова:

– Це моя.

– Ого-го! – вигукнув радісно Яцків, і його тонкий довгий ніс, що нависав над верхньою губою, заворушився, мов п'явка. – Нова когорта! Знаменито!.. Ти хочеш мені її подарувати?

– Та так… – мусив підтвердити прозаїк, хоч і не збирався нікому дарувати свою книжку: був це сигнальний примірник – автор навіть мамі не встиг його показати.

– То підпиши, я завжди з молодими тримав штаму.

Молодому прозаїкові довелося поставити на книжці автограф, він зробив це стоячи, подав книжечку письменникові, той подякував і вклонився, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

Та відвідувач не відкланювався, Яцків позирав на нього спідлоба.

– Я прошу вашої підтримки, – пробубонів нарешті молодий прозаїк.

– А що, хтось стає тобі на перешкоді? О, я їх знаю, вони такі! – вигукнув з обуренням Михайло Юрійович. – Ну, то скажи тим, що старий Яцків стоїть за тебе по-козацьки, ого-го!

– Дякую, але ви це «ого-го» напишіть, – нахабнів початківець.

– Як-то? – видивився старий.

– Я прошу вашої письмової рекомендації до Спілки письменників…

– Е-е, паничу, – відступив назад Яцків. – Щодо того, то ні… Що ні – то ні!

Молодий прозаїк задкував до дверей, приголомшений соромом і образою на тих, хто порадив йому звернутися до Яцкова. Але біля самого порога зупинився: Яцків, забувши про гостя, сів у крісло, покрутився на ньому, відтак розгорнув книжечку й почав читати першу новелу, яку автор вважав найкращою. Зблисла крихта надії, початківець завмер біля дверей.

Яцків читав довго, шморгаючи носом, через якийсь час вийняв з кишені хустинку й підніс до обличчя – початківець ковтнув спазму: класик втирає сльози! Та тут же довелося гірко розчаруватись: очі в письменника були сухі, він голосно видув носа, сховав хустинку і читав далі. Потім відклав книжку й задумався. Хлопець стояв не дихаючи.

Врешті Яцків висунув шухляду в настільній шафці, вийняв аркуш крейдяного з філігранями паперу, взяв товсту ебонітову ручку з вигравіюваною на ній фірмовою маркою «Pelican», прочистив промокаткою золоте перо, скоса глянув на гостя, підбадьорливо усміхнувся і… почав писати.

…Отож почулося старому письменникові крізь сон, що та ручка з золотим пером, куплена ще в минулому столітті у віденському канцелярському склепі «Pelican», ручка, якою він написав усі свої твори, поволі й торохтливо котиться по столу, ось-ось упаде на підлогу і зламається. Йому стало страшно, що це станеться зараз, у цю мить, хоч знав, що колись воно мусить статися, та ще не нині, ще не нині… Він по-молодечому схопився з ліжка, підбіг до стола й полегшено передихнув: ручка лежала в жолобку чорнильниці з висохлим на кінчику пера синім чорнилом.