Розділ «Шрами на скалі Роман»

Ой ти парубок, ой ти парубок, а я дівчина красна,

Ти в корчмі гуляв, ти в корчмі гуляв, я тобі коня пасла…

Та раптом змовк. Немов плазом меча по голові вдарило старе, задавнене, прощене, та не забуте… Як змарнувалося життя, талант – через один лише необачний крок. «Якби ти знав, як много важить слово…» Не затямив цієї Франкової науки, хай мій крок застерігає інших… Сорок літ пустоти. Сорок! Що можна зробити за стільки часу? Франко навчив народ розуму й добра. Я встиг согрішити і спокутувати…

Важко дихаючи, Яцків таки зіп'явся крутою стежкою на Левину гору: сюди він виходив, коли ще жив на вулиці Лісній і мав приблизно стільки років, як той хлопець, якого вчора справив на трудну дорогу. Гай, гай…

Ой пасла, пасла, ой пасла, пасла до темної ночі,

Та впала роса з темного лісу на мої чорні очі…

Сорок літ! Яка то глибина… Чи відшукають мене в каламутних глибинах ті, що прийдуть, чи знайдуть перли моєї туги й смутку?.. Nad każdym wisi katastrofa, – казав же ж поганий Шпатько. Та в моїй катастрофі винен я сам. Півстоліття тому вперше зневірився, й ту бацилу зневіри не зміг убити в найскрутніший час.

Травневого ранку 1913 року Михайло Яцків вийшов із своєї квартири на вулиці Лісній поблизу Кайзервальда й попрямував на Левину гору – пригноблений і злий. У руці тримав подорожню валізку. Він нині поїде із скульптором Орестом Майданюком, Петром Карманським, Василем Пачовським, Сясем Людкевичем, Гнатом Хоткевичем до Урича, а звідти – на всі чотири сторони!

Діймав злістю й соромом конфлікт з Іваном Трушем. Треба ж нарешті викресати в собі хоч трохи сили й почати інше життя. Геть звідси, з цього чаду!

«Пане Труш, – говорив уголос, – я не символіст, я чистої води реаліст; між нами лише та різниця, що ви по-дитячому конкретно бачите світ, а я намагаюся узагальнити бачене – піднятися від арифметики до алгебри. Так диктує закон поступу, якого ви не хочете знати. Я, споглядаючи косівські гагілки в натурі, більше бачу в них духу, магії, ворожби, болю, втіхи, зрештою – історії, ніж у вашій картині «Гагілки», а так не повинно бути. Мистець повинен уміти схопити сутність дійства, а не лише декор. Можливо, я несправедливий до вас, ви таки сумлінно фіксуєте свій час і вам колись за це подякують. Та чи ви хоч раз, спостерігаючи політ журавлів, бачили, як незримі потоки повітря підносять їх увись? Мабуть, ні. Ви вмієте зарисувати помах крил, а тих інших сил, які допомагають журавлям злітати в небо, не помічаєте, ви схоплюєте лише працю птахи, а не комплекс чинників, що тримають її незмірно вище польоту куріпок…

Гай, гай, пане Труш… Ви діяльна людина, ніхто нічого поганого про вас сказати не може, бо ж видаєте «Артистичний вісник», очолюєте «Товариство для розвою руської штуки», організували виставку картин українських артистів у салоні Латура на площі Святого духа, вчив вас сам Матейко, і створили ви портрети Франка, Лесі Українки, Лисенка, Стефаника… Ви чоловік багатий, у вас ті картини купують, і я стою на вашому боці в конфлікті між вами й Лесею Українкою: право автора – кому і за скільки продати свій товар. Та признайтеся, ви хоч раз у житті отримували такий гонорар, як я? Колись прийшов я до Франка й прочитав йому своїх «Журавлів» (старий ватажок над безкрайнім морем хоче розбудити втомлений журавлиний ключ, що падав спроквола на води, та його старечого крику журавлі вже не чують, вибирають нового ватажка, а старого вбивають – тут і символіка, і реалізм); дивлюсь, Франко хворою рукою досягає з вази на креденсі велике червоне яблуко, витирає до вишиваної повісмяної сорочки й подає мені, а в очах – утіха. Це щось означає, правда, пане Труш? А ви такий нетерплячий до завваг на адресу ваших праць, безцеремонно і по-менторськи, не маючи на це й маленької частки Франкового права, втручаєтесь у літературні справи, вихоплюєте з книжки найслабше оповідання «Самотній вогонь» і топчетеся по всій моїй творчості, і не тільки моїй…»

Недавно Яцків прочитав у «Ділі» статтю Івана Труїла «З області нашої нової літератури», в якій він з Франковою в'їдливістю, та без його аргументації відшмагав молодомузівців, особливо Яцкова: мовляв, повилазили хлопці на п'єдестали, поставали в театральні пози, а Трупі мусить мовчки ходити по тому лісу, глухнути від бомбастики фраз («Де ви бачили, щоб син з почуття помсти до батька, який побив матір, спалював себе на вогнищі?» – То правда, в житті такого не буває, але мені хотілося передати абсолютний біль кривди), тимчасом уся творчість Яцкова з її банальністю, штучністю і претензійністю надається тільки для макулатури.

Отож Яцків, зустрівши в кав'ярні «Централь» редактора «Діла» Василя Панейка, який надрукував статтю Труїла, відміряв йому прилюдно ляпаса.

Учора відбувся суд. Такої соромоти ще не зазнавав. Вислуховував звинувачення й думав: мабуть, тільки в нас завівся звичай обпльовувати письменників саме тоді, коли вони сягнули так високо, що стали загадкою. Обпльовувати за те, що не можна їх взяти на долоню й заглянути, як піддослідній тварині, у звивини мозку… Труїла заболіло, що хвалять сусіда: мовляв, усі твердять, що новели Яцкова цікаві, а я вам доведу, що ні. То вибрав найслабші місця з одного оповідання й кинувся до бійки. Воістину, як гласить польська приказка: «Klękajcie, narody, i bijcie się w pyski!».[57]

Суд стояв на боці Панейка, адже не він писав статтю, а Трупі.

Яцків, виступаючи на свій захист, сказав: «Є така давньохристиянська казка про сліпця й хромця, які разом крали виноград, проте винуватого знайти не могли, бо хромець твердив, що він не зміг би дійти до виноградника, а сліпець – що не побачив би винограду. Тож карали їх разом, посадивши хромця на сліпця. Отак зробіть із Трушем і Панейком».

Суд оштрафував Яцкова на п'ятнадцять корон.

Крім сорому огортали Яцкова знеохочення і втома. У Львові надто багато наплодилось літераторів і митців; сидять вони по кав'ярнях і ганьблять відсутнього. Що другий – вільнодумець, який схожий на того атеїста, що не знімає шапки в церкві, обдурює попа на сповіді й мочиться під дзвіницею… А львівські читачі цікавляться лише прототипами – впізнають знайомих, себе ж намагаються не бачити – і цим вичерпується інтерес до твору. Ну а критики – ті схожі на рубачів, що зрубують у парку дерева, аби по кільцях визначити вік і якість деревини… Але до дідька всіх вас! Злізьте з даху, пане майстре, не псуйте ґонт – ідіть місити болото… Собака, вчувши музику, виє, але то ще не означає, що музика погана… А втім, досить. Я втомився. Втечу в село й буду там працювати для національного відродження не літературою, а збутом худоби… О Господи, чому я не належу до іншого народу!

Від цієї думки стало на мить моторошно: невже мені все одно? Та ні, не все одно. Але хіба в інших народів теж таке самоїдство? Якого маляра ми мали – Косинюка! І де він! На бруку…. Писав я в новелі «Жайворонок»: «Одного не бачили люди в картині – синього струмочка серед незабудок: чи був це струмочок материнських сліз, чи самотня стежка художника?» Не бачили ми, не хотіли бачити, як людина падала з Пегаса, розбиваючи обличчя о брук…

Яцків вийшов на Левину гору й відчув, як заспокоює його виднокіл, посередині якого лежало місто з передмістями й околицями, а за ними увсебіч плили потоки доріг – немов вужі, що, втікаючи від небезпеки, залишали на видноті тільки хвости, самі ж зникали у вибалках, перелісках, лісах. Лише одна дорога – на Київ – прямувала рівно, спокійно, впевнено, і здавалося, що вдалині вона заходить у сизувату імлу неба.