Розділ «Шрами на скалі Роман»

Унизу, між вінком горбів, розташувалося старе місто. Господарювала в центрі Корняктова вежа з трибанним Успенським собором, і никла поряд з нею нехарапутна ратуша з прямокутною будою магістрату; бундючився подібністю до римського собору Петра Домініканський костьол, біля Галицького ринку визирав з-поза високих мурів Бернардинський монастир, зеленіла ренесансним куполом споруда Нового театру на краю Краківського базару; неширокі міські артерії в'юнилися між громаддям будинків, даючи про себе знати пронизливим писком трамваїв, торохтінням фіакрів і цоканням копит; на початку Мостиського тракту зіп'ялися шпилі костьолу Єлизавети, у фанатичній набожності проколовши небо, щоб золотими хрестами засвідчити Богові свою вірність римському престолу; а весь ансамбль міста увінчувався бароковою короною Святоюрського собору.

З другого боку Левиної гори, під самими ногами, стугоніло й скреготіло товарними вагонами Підзамче, брязкіт буфетів відлунював аж на Замарстинів і Брюховичі; був то задимлений, промисловий світ, чужий селянській, хоч уже й зманерованій у літературних клубах, театрах і кав'ярнях душі письменника, проте Яцків відчував, що в цьому промисловому районі таїться щось загадкове для нього, жорстоке і сильне, яке повноправно увійде колись у цивілізовані квартали, бо само є елементом новітньої цивілізації, ним ще не пізнаної; а пізнавати її доведеться й доведеться змінювати нинішні анемічні урбаністичні смаки, просякнуті сигаретним димом і коньячним духом кав'ярень.

Місто дихало зовсім близько, поруч, по той бік і по другий бік Левиної гори, а парубоцька, наслухана ще в глухій Лесівці на Станіславщині пісня, що закінчувалася зухвалим куплетом —

Не так на очі, не так на очі, як на русу косу,

Зажурилися тяжкі вороги, що вінка не доношу, —

звучала десь надто далеко, за дев'ятьма перебродами, муляла ще тугою серце, та щораз більше чужавіла; і картав себе письменник за те, що болить йому ця пісня, а вернутися до неї не має вже ні змоги, ні охоти.

Утікати зі Львова? Куди і для чого? З атрофованою сільською душею, звиклому до бруку вертатися забутими дорогами в неіснуючий уже для нього світ?

Хто мав силу, пізнавши втомлюючий ритм міста, міські принади, кіптяву й бруд, світло науки й темряву злидоти, покинути його і вернутися в благословенну тишу села? Назвіть такого – і я фондую пляшку кубинського рому. Дві! Хіба Франко не втікав у Нагуєвичі в нестерпні хвилини життя, а потім не перебрідав знову Стікс до міського пекла, бо не міг жити без оточення, яке давало йому снагу й кошмари мук? А думаєте, Шевченко, який просив у Бога небагато – тільки хату на березі Дніпра, покинув би Петербург, у якому сформувався, в якому живився чистою водою й отруювався стоками оточення? Нізащо в світі.

Так сарна, приручена лісничим, мріє про лісову волю й ніздрі роздуває на осінній рев, та лісництва не покидає, бо вже не вміє жити життям своїх братів.

Яцків знав: повернуться вони компанією з Урича до Дрогобича – там він ще переконуватиме друзів, що поїде в село свиней пасти, але не стане впиратися, коли друзі затягатимуть його в тамбур; увечері дома, готуючись до сну, дістане з валізи піжаму, мило й рушничок, і все стане на свої попередні місця, і ніколи й нізащо він не покине Львова, і буде в ньому страждати й радіти до останніх своїх днів, – життя минуще, а Львів вічний.

І вічним у ньому буду я. Можливо, не як письменник, цього знати не можу, а як людина, яка цілковито належала до львівського середовища, функціонувала в ньому, любила його, підтримувала й бажала в міру своїх сил підняти те середовище з трясовини святенницького лицемірства, бундючного фразерства, запічкового патріотизму, шовіністичного багна – до рівня елементарної людяності.

Яцків почав спускатися з Левиної гори до вулиці Куркової, щоб нею зійти вниз до Народного дому. Треба спочатку сповнити свій обов'язок перед Учителем, а там – як Бог дасть.

Ішов і думав: хто ж прийде?

Ідею вибити на вершині Урицької скали напис на честь сорокаріччя творчої діяльності Франка подав Карманський. Він добре знає тихого, що й по кав'ярнях не ходить, скульптора Ореста Майданюка, той радо поїде до Урича з різцем і долотом.

Можна було б запросити Косинюка, та покотився чоловік по похилій після смерті Адама Коцка – немов з прив'язі зірвався. Звалили вину на Шпатька: треба ж для заспокоєння совісті визначити причину чийогось нещастя. Звісно, в результаті винен Шпатько, а хто кинув Косинюка в його обійми? Соромно признатися?

Те їхнє приятелювання почалося з першої нашої зустрічі в «Монопольці». Ми залишили в кав'ярні Косинюка, наївшись і напившись за його рахунок, і не покликали з собою – він мав усі підстави вважати, що Шпатько найдобріший серед нас. Егоїсти, зайняті кожен собою, яке ж маємо тепер право базікати, що тільки там, у далекій еміграції, люди вмирають з голоду на очах ситих?.. Хто ж із нас все-таки винен? Замріяний Карманський, мовчазний Пачовський, зарозумілий Луцький чи я? Почекайте, але ж був ще й Франко – може, він винен? Дурниці говорю… Але чому б і ні? Ми всі після тієї розмови з Франком, кожен по-своєму, пішли за ним – крім одного Луцького. Ми давно вже були призвичаєні до Франкових вимог, у всякому разі не боялися його, а для Косинюка він міг здатися надто важким і неприступним. Зі Шпатьком набагато легше… А може, Ванда винна: після вистави «Украденого щастя» в залі «Яд Харузім» на вулиці Бернштейна трапилося несподіване: Ванда Патковська, яка так славно зіграла зі мною Анну, лишила в розпачі закоханого Карманського й здивованого Карла Адвентовича і пішла з Косинюком…

Ми ходимо, немов сліпі по лісу, б'ємося лобами об стовбури дерев і нікого й нічого не бачимо. На наших очах переродився Луцький – і пропав. Ми тепер охоче звалюємо всі свої провини перед Франком на нього одного – а чому так спокійно спостерігали, як інтелігентна людина перемінюється у мавпу? А може, він любив Франка, як Юда Христа – егоїстично, для себе, а поет приділяв більше уваги нам?.. Подумав, може, в лиху для нього мить: а що станеться, коли я замахнусь на божище – кинуться обороняти? Ба ні, ми повтікали, мов апостоли в Гетсиманському саду, а тепер товпимося, хто перший стане одесную. Можливо, Луцький хотів з допомогою заперечення перевірити, чи справді Франко геніальний – яка ж буде реакція, і, мов Тома невірний, доторкнувся до його ран. А ті рани бризнули кров'ю на невірного, залишивши на його обличчі незмиті плями, з якими не можна виходити на люди, всі ж бо знають, чия то кров і яка ціна гріховної цікавості. Та винен і Франко, що не обізвався до Луцького ні разу ласкавим словом, а міг: писав Остап поезії не гірші від Карманського й Пачовського; зрештою, чи мусив Франко відводити руку закукуріченого хлопчиська, можливо, досить було й поблажливої усмішки?..

Листи розіслані. Хто прийде сьогодні, хто має право прийти?

В полі темна хмарка плаче,

В небі кавка чорна кряче,