Розділ «Шрами на скалі Роман»

Та набагато більше цікавило Ейнштейна інше питання: скільки правди в тому, нібито невидимі катодні промені, які в світі називаються рентгенівськими, професор Пулюй відкрив ще у вісімдесятих роках минулого століття.

Високочолий, кучерявий чоловік, з виразними семітськими рисами обличчя, недбало одягнутий, не справляв особливого враження. У його карих очах дивно поєднувалася дитяча допитливість з проймаючою проникливістю – розмовляти з ним нелегко. Здається, про все, що говорить його співрозмовник, він знає набагато краще й мимоволі фіксує найменше відхилення від істини – просто так, без мети, зате непомильно. Погляд Ейнштейна спрямований начебто у зворотний бік, у себе самого; мабуть, його мозок атакують тисячі ідей, думок, гіпотез, здогадок, і він намагається їх упорядкувати.

Професор Пулюй стисло оповідав йому про себе, не вважаючи, що його життєпис може зацікавити гостя: Ейнштейн, напевно, не уявляє географії не тільки Тернопільщини з селом Гримайлівкою, а й усієї України. Проте він слухав Пулюя уважно, і в його очах вряди-годи спалахували зблиски справжнього зацікавлення.

– Усе це, професоре, – перебив він колегу, – схоже на казку про третього затурканого брата, який виявився мудрішим від зарозумілих старших. Як так: сільський хлопець, батьки якого не цікавилися, мабуть, нічим більше, крім Біблії і Псалтиря, вчув раптом глас Божий й подався пішки до Відня, долаючи півтори тисячі миль, – щоб пізнати світло науки. Теологія – ще зрозуміло, але звідки в мужицького сина могло зродитися бажання збагнути відкриту людством нову енергію – електрику, яка повинна перемінити світ. Звідки це? – Ейнштейн смоктав люльку, яка водно гасла, він раз у раз запалював її, випускаючи їдкі клуби диму. – Розказуйте, розказуйте, професоре.

– Теологію я покинув, поступив на фізико-математичний відділ філософського факультету Віденського університету, а після закінчення вчився ще у Страсбурзькому університеті, там захистив дисертацію і став доктором фізики.

Настала пора вертатися на батьківщину – віддавати набуті знання своєму народові. Я мріяв про Львів або Київ.

– А хіба не все одно, де й кому віддавати свої знання? – звів брови Ейнштейн. – Ви, рутенці, бачу, надто обмежені своїм місцевим патріотизмом. Справжньому вченому треба шукати передусім умов для найефективнішого застосування своїх сил, а не місць, де народився.

Пулюй враз утратив охоту розмовляти. У нас з вами, докторе, – подумав, – дещо відмінні погляди на це питання… Я посилав свої статті в Росію, там їх не приймали. А у Львівському університеті польська професура й слухати не хотіла про габілітацію вченого-українця на кафедрі фізики. Тільки й того, що львівські журнали опублікували статті «Непропаща сила» й «Нові і перемінні звізди». Більше нічого не вдалося надрукувати. Галицькі діячі Володимир та Олександр Барвінські, які монополізували в своїх руках львівську українську пресу, навіть не повертали мені рукописів… Я змушений був шукати праці на чужині – влаштувався професором електротехніки на Німецькій політехніці в Празі…

Пулюєва дружина подала підвечірок й залишила гостей самих. Ейнштейн жував бутерброд, запивав вином і з більшою цікавістю приглядався до господаря.

– Я у Празі недавно, – сказав, – тому багато чого й не знаю… Чи зробили ви хоч незначні винаходи? У який спосіб ви могли дійти до відкриття невидимих променів?

– Зробив дещо… Ви щойно бачили мою любу дружину. Катерина Стозітська, онімечена полька, колишня моя студентка… В неї я закохався не з першого погляду – спочатку побачив її пишне волосся, і мені спало на думку, що його можна використати на волоконця до жарівок. Едісонова лампочка на бавовняному волокні горіла сорок п'ять годин, моя ж – на Катрусиному – аж сто! Волосся в неї не відросло, я мусив шукати іншого матеріалу – стало ним волокно з бамбука, воно витриваліше… І ще кілька дрібниць: сигналізаційний пристрій для телефону, сигналізаційна електрична лампочка… На виставці в Парижі отримав срібну медаль за винахід вакуумної лампи, яку назвали «Пулюєвою трубкою».

– Це не так мало, професоре, – Ейнштейн закрив своє обличчя клубком диму. – Це багато. Ну, а що безпосередньо привело вас до відкриття невидимих променів?

– Виготовлення катодних лампочок…

…1884 року професор Пулюй із своєю молодою дружиною переїхав до Праги й поселився у найманій квартирі на вулиці Яна Гуса. Помешкання було скромне, та молоде подружжя тісноти поки що не відчувало, а Пулюй і зовсім був щасливий: у темній просторій коморі розмістив свою першу лабораторію.

Нарешті мав можливість зосередитися над загадкою, яка постала перед ним ще в Страсбурзі. Одного разу, експериментуючи над вакуумними лампами, він спостеріг дивне й незрозуміле явище: коли спрямовував округлої форми катод на екран – утворювалась флуоресценція, і при світлі трубки можна було навіть читати. Не міг збагнути, що відбувається у вакуумній трубці, коли до неї підвести струм: певне, з катода на екран посилаються невидимі промені. Він назвав їх променями «Ікс» і вирішив проконсультуватися в молодого доцента фізики Страсбурзького університету, в якого два семестри слухав лекції, – Вільгельма Конрада Рентгена.

Рентген уважно вислухав студента й сказав скептично: «Це хлоп'ячі розваги, такого бути не може».

Пулюй подав свою вакуумну трубку на паризьку виставку, отримав за неї срібну медаль, а свої спостереження виклав у статті «Сяюча електродна матерія і четвертий стан речовини», яку видав окремою брошурою. Та ніхто у вченому світі на неї не зреагував.

Настав перший Святий вечір у новій празькій квартирі. Катруся готувала вечерю, а Пулюєві згадувалися далека гримайлівська колядка, шелест кожухів під вікнами, скрип чобіт і слова колядки: «На небі зірка ясна засяла і ясним світлом сіяє…» І тихим світлом сіяє… тихим світлом… Він вийшов з-за столу, на якому вже стояла вивершена макітра медвяної куті, зайшов до лабораторії й зачинився зсередини. Скільки не благала дружина – весь вечір не виходив.

Включив індуктор, і темрява в комірці прорідла від блідого тихого світла, випромінюваного трубкою. Він накрив трубку чорним папером – світло померкло, проте на столику, що стояв навпроти, все ще блищав кристалик барію. Пулюй взяв фотопластинку і поставив на столик. Пластинка засвітилася. Він поставив другу, перед тим заслонивши трубку рукою. І сталося несподіване: на ній відбився кістяк руки!

Пулюй вбіг до кімнати й розбудив Катрусю вигуком «евріка».