Розділ «Шрами на скалі Роман»

Франко повернув голову до дверей, що вели на сходову клітку, – Ольги там уже не було, певне, пішла нагору до Андрія. Наслухав: з горішньої кімнати віяло мертвою тишею – ні розмов, ні стогону. Випрямився в напрузі. Та почулися обережні кроки по сходах – видно, син заснув.

Грималюк розвивав свою думку:

– Світовий ефір, або, як кажуть індійці, нірвана, впродовж тьми років витворює енергію, енергія згодом стає матерією, а потім, виконавши свою матеріальну місію, перемінюється знову в енергію. І так без кінця. Подібне діється і в суспільстві. З окремих людських атомів утворюється народ, він сповнює своє призначення на землі й розчиняється у вселюдському морі, віддаючи свою енергію у вигляді культури й цивілізації іншим народам. Етруски, франки, даки, протоболгари… А ми – народ молодий, ми ще концентруємось.

– Умієте втішатися наукою, – промовив Стефаник; він усе ще стояв біля вхідних дверей, спершись руками на паличку. – Та, напевно, маєте рацію: наша енергія вже достатньо згустилася для якісного перетворення в суспільну матерію. Нині хіба засліплений шовініст не хоче цього бачити й ось галасує, що відкриття українського університету у Львові завчасне, бо немає, мовляв, відповідної національної професури. А переді мною лише в цій маленькій кімнаті аж два – і які! Все з часом стане на свої місця.

Франко по-батьківськи добродушно глянув на змужнілого за останні роки Стефаника.

– Молодим – вірити й діяти, – сказав. – Я теж вірю і ще щось роблю. Та бачу поки що іншу переміну енергії…

Велетенські імперії мандрують у безвість, мов космічні тіла, а в їх притягальному полі метушимося ми, думаючі молекули, які бажають вмістити в собі море вічності й розчиняються в безодні нірвани, щоб потім знову засяяти у новій формі – під чужим іменем…

– Космічні тіла імперій переміняться незабаром в енергію вільних народів, – міркував Стефаник. – Ми ж залишимося для створення нових суспільних форм.

– Мабуть, так, – погодився Франко. – Але скажіть, що… що ми такого зробили, який матеріал дали нащадкам для виготовлення нових форм?

«Що я дав? – думав Франко. – Чиї слова правдиві – того трагічного музиканта чи Михайла Яцкова? А моя праця – не фіаско? Я мурував дім, та чи міцні підвалини заклав, чи твердим каменем викладав стіни, чи в'язкий розчин замішував? Я будував, спинаючись уверх по риштованню, падав і ліз далі, мене стручували заздрісні сусіди, я не раз падав з висот коміть головою, ранив себе, а потім довго ті рани зализував, як і весь мій народ… Не в одному місці стіна тонка й крихка: не завжди я мав силу виносити найміцніший камінь, і ніхто мені його не подавав, не мав я челядників…

А все ж, а все ж… Я й справді видумував для себе найскладніші життєві комбінації, ніби все життя випробовував свої сили, безупинно шукав істини за допомогою слова й за час шукання вибудував високу піраміду із своїх творів, використовуючи для неї матеріал, який потрапляв під руки: граніт, пісковик, малахіт, і не всюди встигав зашпакльовувати шпари, і через незмірну втому, що, мов короїд, точила мені нерви, м'язи й мозок, не мав можливості втішатися славою, – та все ж за сорок літ я виніс на вершину тієї піраміди поему «Мойсей», якою проголосив фізичну й моральну здатність народу стати до боротьби, ствердивши його зрілу готовність прийняти наказ вождя… Сорок літ, мов коваль, я клепав його серце й сумління…»

Тиша в кабінеті Франка гусла й важчала. Старий мудрець забув про гостей, занурився в собі, мізкуючи: а чи має право стати на звіт перед усім народом як його вчитель?

Грималюк і Стефаник хотіли сказати Франкові врешті, чого прийшли до нього, та жоден не смів потривожити його задуму.

VII

Було це – пам'ятаю, як нині, – під кінець серпня 1960 року… А втім, Адріано, нехай цей епізод постане перед вами в художньому малюнку. Добре?

Старий письменник Михайло Яцків прокинувся раніше, ніж звичайно: крізь сон йому почулося, начебто на письмовому бюрку, обгородженому з двох боків фігурними бар'єрчиками, а з фронтального – подовгуватою шафкою з шухлядами, скотилася з чорнильниці улюблена ручка, якою він учора ввечері написав одному молодому прозаїкові рекомендацію до Спілки письменників і вивів свій закарлючений підпис. Таки підписався, хоч вагався довго: протягом сорока років – відтоді, як заслав до друку колабораціоністську газету «Рідний край», схваливши тим самим окупацію Галичини буржуазною Польщею, за що його було обізвано хрунем, – Яцків не підписувався під жодним офіційним документом.

Письменникові було оголошено бойкот, який став пострахом для всіх, кого манила співпраця з окупантом, але – диво: бойкот тривав десятки років, навіть тоді, коли деякі осудники самі пішли на угоду із санаційним режимом, він існував як формула відступництва, прецедент, і не один мав можливість ініціативою Яцкова виправдати себе – мовляв, я не перший.

Тяжка то була покара для видатного письменника, новели якого перекладали в Європі і в Японії; Яцків майже перестав писати, ні з ким не спілкувався, і лише своїй вірній подрузі – молодшій на тридцять років письменниці Ірині Вільде, яка від нього не відреклася («бо то треба мати честь і совість, назвіть мені кращого письменника, ніж Яцків»), говорив інколи: «Кожен з нас потрапляє під колесо хоч раз у житті, вся річ у тому, щоб підвестись, ніби нічого не трапилося».

Довго підводився, а вчора… Вчора відчув свою потрібність.

Перед вечором до його квартири на вулиці Мечникова, неподалік Личаківського цвинтаря, зайшов чорновусий хлопець. Господар впустив гостя охоче: до нього часто навідувалися молоді літератори, котрим кортіло подивитися на Яцкова як на живу історію літературного процесу початку нашого століття. Він жартома запитував кожного, чи той не захопив з собою «бенькартика», маючи на увазі плящину горілки, і, всідаючись у вольтерівське крісло, розповідав про своє життя. Слухати його було вельми цікаво, незважаючи навіть на те, що кожна розповідь зводилася врешті до одного: в Японії мене знають більше, ніж на Україні, я самотній, жінка в лікарні, а моя сестра – кута відьма. Деколи, якщо його запрошували, йшов з молодими на каву, але швидко втомлювався й намагався непомітно залишити компанію.