Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Ви спитали мене, пане доктор, чого я приїхав до Львова, – заговорив згодом професор. – Мене, як дійсного члена НТШ, заряд Товариства попросив взяти участь у депутації до Відня, яка має передати міністрові освіти меморіал у справі українського університету. Я погодився, тільки за умови, що стану перед міністром не у професорській уніформі, як це пропонує заряд, а у фраку…

– Пане професор, – перебив Франко Грималюка, – аби зробити добре діло, я готов надіти на себе ескімоську шкуру.

– Ні-ні, пане Франко, ви не маєте рації. Українців, до того ж мужицьких синів, у Відні вважають людьми нижчого стану, і одяг для нас відіграє не другорядну роль. Я маю досвід… Ще в 1901 році, коли відбулася у Львівському університеті злої пам'яті сецесія[56] на знак протесту проти поведінки професора Твардовського – ви добре знаєте цього затятого шовініста, він не тільки вас шельмував, мене теж називав псевдовченим, – наша празька «Українська громада», головою якої був я, організувала концерти й вистави, а дохід перераховували в так званий «фонд Грималюка», що призначався на стипендії п'ятистам українським студентам, які виїхали зі Львова до Праги, щоб навчатися в чеських та німецьких вищих школах. Звичайно, наших грошей не вистачало, і я попросив аудієнції в престолонаслідника Франца Фердинанда з надією виклопотати дотацію. Був я одягнений у наймодніший смокінг; престолонаслідник вислухав мене, оглянув з ніг до голови, зауважив, що вперше бачить такого елегантного рутенця; він просто розчулився й наобіцяв золоті гори, проте, видно, засумнівався, що перед ним стоїть той самий Грималюк, про якого йому доводилося вже чути:

«Хтось говорив мені, нібито ви, пане професор, скаржилися десь серед учених, що ваші винаходи присвоїли собі німці. Ніяк у це не повірю, хоча… вигляд у вас, скажу вам, вельми імпозантний…»

«О, ваша ясновельможність, – зіронізував я, – як я жалкую, що не маю біцепсів гладіатора. Може б, вони мені послужили замість патенту».

«І все-таки я не можу повірити, щоб німці – та щось запозичували в рутенців… Це ж нісенітниця, не правда?»

Я побоявся втратити дотацію, тому відповів ухильно:

«Люди іноді не визнають того, чого не помацали. Але ж ви вірите, що електрика протікає по дротах, хоч і не бачите цього…»

«О, це дуже цікаво! – пожвавився престолонаслідник. – Поясніть мені, ви в цьому компетентні, як у тих тоненьких дротиках робляться дірки, щоб ними міг протікати електричний струм?»

– Було б дуже смішно, якби не було дуже сумно, – сказав Франко. – Я теж чув про ваше наукове фіаско, мені це в голові не вкладається…

– Чому ж має не вкладатися? – спохмурнів Грималюк. – Вас же не допустили до викладання в університеті. Мій винахід, ваша габілітація…

– Це правда. Нам доводиться ставати на прю з рутиною й нечесністю. Продукт нашої мислі присвоює собі сильний світу цього, а от такий собі престолонаслідник дивиться на нас як на троглодитів, і знати не хоче, що цивілізацію творимо й ми. Бо не маємо змоги карбувати своїм іменем своє ж золото. Ми часто не знаємо навіть його проби. І, користаючи з нашої сплячки, непрактичності, грабіжники силою й обманом забирають наше золото у злитках, карбують з нього свою монету і заявляють, що то скарб їхній… І пішов ваш винахід у світ з німецькою тамгою.

– Мусимо вірити в непропащу силу нашого народу, – сказав Грималюк.

Адріана розстеляла перед собою на землі стебла іван-чаю, немов господиня льон для просушки, гладила їх – може, жалкувала, що таки вкоротила квітам життя, – думала про щось своє.

– Ви не хочете більше слухати? – спитав я обережно.

– Чому ні… – відказала вона, не підводячи голови. – Я хотіла б знати, кого ви маєте на увазі під образом Грималюка…

– Це збірний образ… У ті часи зароджувалась українська професура поза межами краю. Першим був Драгоманов. А потім… Згадаймо хоча б професора Німецької політехніки в Празі Івана Пулюя – видатного електротехніка, який відкрив невидимі промені ще до Рентгена; професора Празького університету біохіміка Івана Горбачевського, який прославив себе відкриттям штучного синтезу сечової кислоти; професора Краківського університету лінгвіста Івана Зілинського – всіх не перерахуєш… Проживаючи далеко від рідної землі, вони не завжди мали змогу вірно орієнтуватись у нових політичних віяннях, і тому їхнє ставлення до Івана Франка не було однозначним. Перебували вони під впливом то Куліша, то народовців, проте напередодні Першої світової війни не було жодного більш-менш прогресивного вченого, який не визнавав би Франкового авторитету. Тому я вважаю можливим і навіть закономірним візит професора Грималюка, який уособлює тогочасну позакраєву українську професуру, до Франка напередодні його ювілею – візит для своєрідного звіту про свою діяльність.

– А все-таки ви повинні б розповісти читачеві про це запозичення. Адже йдеться про слов'янський пріоритет у науці…

Я не зреагував на репліку Адріани, проте в моїй уяві склалася картина зустрічі Альберта Ейнштейна й Івана Пулюя у Празі 1912 року.

Молодий професор теоретичної фізики у Празькому університеті Ейнштейн завітав до свого старшого друга – професора електротехніки в Німецькій політехніці Пулюя, що мешкав на Сміхові. У наукових колах Ейнштейна на той час уже називали молодим генієм: він створив теорію відносності, увівши до тривимірного бачення світу четвертий вимір – час. У своєму відкритті вчений спирався на праці творців неевклідової геометрії – Лобачевського й Рімана, а в працях з молекулярної фізики – на відкриття Рентгена. Він захопив з собою вельми цікаву для нього брошуру, видану Французькою академією наук, – «Про четвертий вимір у геометрії» Миколи Гулака, в якій автор розвиває постулати Лобачевського й Рімана; вченого цікавило, хто цей слов'янський математик. Пулюй не зміг пояснити, бо ж кириломефодієвець Микола Гулак був юристом, до того ж у науці й літературі не залишив жодного сліду.