Розділ «Шрами на скалі Роман»

В хаті тесля теше трумно,

Мому серцю чогось жаль…

Чомусь сумно, дуже сумно:

Нащо тесля теше трумно?

Пачовський прийде. Йому болить, що тесля так методично теше труну, а Франко не дожив ще й до шістдесяти…

Карманський теж прийде. Тюрма таки відбилася в його поезії – не без впливу Франка. «Ви хотіли б спинить наш нестримний поход злобним криком, брехнею й тюрмою, вам байдуже, що ми можем рушить народ і мільйони позвати до бою!»

Стефаник далеко…

Хоткевич конче прикульгає з бандурою…

Людкевич повинен прийти, він готує концерт на Франків ювілей. «Чорна рілля ізорана і кулями засіяна, гей…»

А я – маю право?

Минав напіврозвалену старовинну башту. Погляд його впав на лева, що стеріг вхід до неї, – ситого, сонного лева з ліниво роззявленою пащею, сильного й лютого колись звіра, якого напоїли опіумом самовдоволення й залишили тут – не для постраху, а для насмішки…

Чийсь крик будить його, але не мій.

Та приручена сарна – це я, і не треба шукати собі спільників серед великих, я – новий вид створіння з образом дикого звіра й телячим серцем. Особина, роздвоєна на сільського мудрагеля й міського люмпака, на вишуканого салонмена й репаного простака, на бунтаря й боягуза; своєю ж сутністю стою на рубці, на шві цих непоєднаних іпостасей і, боячись вибрати на все життя одну, бо й там і там брудно, видумав спосіб утечі від жорстоких реалій в уявний світ символіки. Це почалось із насмішок над побратимами й самим собою, а стало необхідним, як наркотик. Труш має певну рацію… Я створюю не знати для кого свою нереальну реальність, в якій панує лише всесвітнє – біль, краса, страх, сум, фатум – і не існує нічого конкретного; в символіці легше шукати аналогів з життям, ніж бабратися в життєвій фактурі, та й до химер спонукує страх прирученої сарни, яку лякає справжній світ. Я ж розумію, бачу несправжність у вишуканих мною й запозичених нових формах мислення і не раз, знудившись стерильністю власної вишуканості, спускаюся з висот умовностей – де почувався всесильним Богом у царстві роздумів і спокійний був, мов Бог, – і падаю, боляче вдаряюсь об грішну землю, і тоді бачу справжнє зло й відчуваю справжній біль. Те прозріння мордує мене, я починаю ненавидіти людей, я не можу звернутися до свого народу словами Франка: «Бо люблю я тебе не лише за твою добру вдачу, а й за вади та злоби твої, хоч над ними і плачу», і не вмію замовкнути, як Стефаник, тому знову втікаю у світ примар.

…Хлопець полюбив дівчину й хотів з нею одружитися. Та сталося нещастя – вогонь обпік одну її щоку. Лікар вилікував дівчину, щока стала в неї ніжною, чистою, та ніколи вона не мінялася, не старіла. Хлопець одружився з дівчиною. Один профіль дружини нагадував йому прожиті роки й життєві негоди, а другий – її колишню вроду. Та між профілями назавжди залишився рубець, який кровоточив, і загоїти його ніхто не міг…

Хочу написати таку новелу. І знаю, що ніколи не напишу. Це новела про мене.

Чи маю я право стати перед цільним обличчям мого Вчителя – позначений рубцем роздвоєння?

А треба всім ставати – як на суд.

Яцків приспішив ходу: на Бернардинській вежі, немов у клепало, вибив годинник десяту. Перейшов Підвальну й біля Домініканського костьолу наздогнав чоловіка, що йшов, п'яно похитуючись. Із зарослого обличчя глипнули на нього каламутні й злі очі, Яцків упізнав, та виминути не встиг. Шпатько квапливо всунув йому в долоню руку, гладку, ніби вичовгану в попелі.

– Вітаннячко, Міську, йдемо разом!.. А Косинюк не захотів до нас приставати, пішов собі, фраєр, із скрипкою на Високий Замок. Що йому до святощів! Я подумав спочатку: на рандеву квапиться. Та, мабуть, ні: дивний був, ніби хотів когось убити або повіситись. Нічого не вдієш, nad każdym wisi katastrofa! Я йому запропонував – най би показався нарешті людям…

Шпатько підбігав і молов безупину. Яцків зупинився, зрозумівши, що відчепитися не зможе.