Розділ «Шрами на скалі Роман»

Я визнавав за Луцьким певну рацію. Але ще тяжіли наді мною роки, прожиті в Америці, де можна на очах ситих, щасливих людей померти голодною смертю, а можна випадком і розбагатіти – і те, і се мені знайоме; наді мною тяжів заклик Адама Коцка віддати всю силу розуму й рук не чужинцям, а своїм, – то як погодитися з тим, що мистецтво не сміє бути пропагатором ідей, не повинно мати мети? Я просто не міг наразі зрозуміти, чому ці люди ховають голови в пісок, коли по тюрмах голодують в'язні, коли народові на своїй землі заборонено мати свій університет. Хто ж ви тоді – нарциси?

За столом розпочалася суперечка, та я вже її не сприймав: йшло до обіду – двері до кав'ярні все частіше відчинялися, і я зрозумів, що жду когось такого, хто міг би відповісти на ці мої сумніви. Може, Стефаник зайде, – щеміло моє серце, – і я припаду до його грудей, пригадаю йому краківську почекальню, залізну піч, зжовклу від горя жінку й хлопчину, що рисує вуглем на підлозі страдні обличчя емігрантів, – та чи заспокоїв би він мене? Гамір за столом наростав, усі говорили й ніхто нікого не слухав, а щем у моєму серці згущувався й пік, і я збагнув, що це пече мене чекання особливо несподіваного, і та несподіванка не буде Стефаником, а тим, хто прозрів майбутнє свого народу, – ось увійде він, величний, мов пророк, я переконаюся, що його не видумали, що він живе на землі, й образ його заспокоїть мої тривоги.

– А може, не треба й цього разу про Франка? – сказав недбало Шпатько, який сидів поруч зі мною. Мене образила зневага в його голосі: як він сміє, та невже Франко, творець «Мойсея», такий звичний для нього, як сірий будень?

– Я мовчу, – пирхнув Луцький. – Мені в цьому випадку треба мовчати, проте я таки скажу. Людина відчуває значно більше, ніж розуміє, ціла низка психічних явищ залишається поза межами свідомого, і їх можна змалювати тільки за допомогою художніх символів. Мистецтво не можна замикати в матеріалістичну позитивістську клітку. А Тобілевич, Мирний, Нечуй-Левицький і той же Франко – маймо нарешті мужність признатися до цього – саме це й роблять, і працюють вони вузькоутилітарно на користь недалеких днів…

– Досить, Остапе, – різко змахнув рукою Яцків, перекинувши недопиту чарку. – Пардон… Пардон! Не на користь недалеких днів, а на віки. І символів у їх творчості стільки, що й на нас вистачить. Та я хочу нагадати тобі про життя, яке стало символом титанічної праці, – це життя Франка. Його талант – прокляття для нього самого, а не для його продукції… Тільки подумай: він міг стати шанованим і багатим професором, а не став ним, бо сам для себе шукав негод, бо йому велено було навчити весь народ, а не тільки якусь його частку. Він не помер малим хлопчиком під оборогом, коли відвертав на Діл град, не зірвався з урицьких скель, не вмер у тюрмі від тифу, не впав, коли його гнали етапом, бо доля призначила йому врятувати народ від темряви, а за цей подвиг отримував тільки страждання… Залізо й камінь не витримали б стільки, скільки його дух. Міг він тисячу разів зневіритися: його ж цькують чужі й свої, а він робить один те, для чого в інших народів працюють цілі академії. Ми шукаємо символів – ось вам символ!

– Та вгамуйтеся нарешті, пане Яцків! – почувся м'який голос з кутка зали. – Що це ви всі так уперто побиваєтеся за символами, коли вони поряд: кожне слово – символ.

Усі мертво стихли: за столиком сидів Франко.

Почуття сорому за те, що Франко слухав суперечку між Луцьким і Яцковом, обпекло Косинюкові обличчя, немов поличник. Навіть не зважився підвести голову, щоб глянути на поета, якого хотів побачити і сприйняти, щоб утвердитися; проте цікавість таки перемогла – він зирнув спідлоба в той бік, звідки почувся м'який, зовсім молодий голос, і вчепився поглядом у кремезну постать старшого чоловіка, що сидів у сутінному кутку зали й тримав у руках розгорнуту газету, із-за газети визирало високе чоло й кущуваті брови. Чоловік опустив газету на стіл, повернув голову до спантеличених поетів, і тоді Косинюк упізнав Франка. Він замилувався його звичайністю: верхню губу обтягали руді пишні вуса, і через те його обличчя могло здаватися понурим, якби не очі – сині, проникливі й ледь іронічні; на блідуватому обличчі темніли веснянки, золоте хвилясте волосся стовбурчилося шапкою над чолом. Мені було втішно, святково й дивно, що бачу його, проте зразу прочув між мною і ним дистанцію, яку б ніколи не зважився скоротити: світився з очей Франка холодок, а може, то була вимогливість, яка дозволяла переступити табу, та в заплату за це жадала особистої свободи.

Луцький підвівся й демонстративно вийшов з гордовито піднятою головою; хлопці відпружились, я сам відчув полегшу в душі: той Луцький багато в чому мав рацію, бо й справді відчуття людини ширші, ніж засоби зображення, але ця думка не нова – я прочитав ось «Сойчине крило», Франкове оповідання тільки підтверджувало своєю недомовленістю й настроєвістю те, в чому нас переконував Остап; був Луцький по-менторськи надутий, зверхній, і мені здалося, що він свідомо копіює когось із великих римлян – Веспасіана, Суллу, Цезаря; незмірно амбітний при скупих поетичних можливостях, він міг би стати вождем серед пігмеїв, певне, й шукав подібного оточення, та ба: на заваді стояв Франко із своїми учнями й послідовниками.

– Та говоріть щось! – змахнув у наш бік Франко складеною газетою, й молодомузівці заворушились.

До поета підійшов Яцків і попросив його за наш стіл.

– Якби я знав, – розвів руками Франко, – що у вашому товаристві забуду про те, що треба забути, а пригадаю все, що треба пригадати, то просидів би з вами цілу ніч. Але ж і ви за своїми веселощами не вмієте забути про власні клопоти… А втім, я не розумію, навіщо ви п'єте горілку, коли навіть те, що пишете на тверезу голову, не завжди тримається на ногах…

Пачовський покинув наш стіл, підійшов до Франка. Франко приязно до нього усміхнувся й показав на крісло, запрошуючи присісти. Сів і Яцків. Пачовський промовив спокійно, проте з образою в голосі:

– Пане Франко, чому ви нас так жорстоко шмагаєте? Маю на увазі вашу рецензію на збірник «Привезено зілля з трьох гір на весілля»? Ви не боїтеся, що можете своїми словами вбити не один талант?

– Не боюсь… Ні, не боюсь. Досі я ще не вбив жодного. Зрештою, талант, який можна вбити рецензією, – не талант. Та ви собі друкуйте, що хочете, не питаючи мене, але ж не вимагайте від критика, щоб він приймав на віру всі ваші витребеньки та ще й рекомендував їх читачеві. То вже вибачте… Я люблю ваші поезії, пане Василю, але не всі. «То є штука, я не пхаю тут ідей», – зухвало проголошуєте ви свою безідейність у збірці «Розсипані перли»… Ну а це що таке: «Люба, зорі з нас сміються, що по ночах не спимо…» Кінь би з того сміявся!

Шпатько реготнув, почимчикував до Франкового столика, йому сподобалися глузи з Пачовського; Шпатько страх як любив гумор, про це я дізнався згодом, – і затереферив:

– Я написав би для вашого журналу, докторе, прегарну гумореску, якби ви мені дали завдаток. Дасте?

– На жаль, не маю свого журналу, – сухо відказав Франко, не дивлячись на Шпатька. – Крім того, знаю, що талановиті письменники, отримавши заздалегідь гонорар, не знаходять часу засісти до роботи. Я вас вважаю талановитим… Пане Василю, у вас є чудові вірші, хоч би отой: «Гаснуть зорі, плаче мева, лине мряка опалева…» Та іноді пишете таке, що краще б то занести у свій домашній альбом. Навіщо друкувати такі ось поетичні флірти: «Я галантно поклонився, граціозно приблизився, обгорнув чужу мадам як міг тільки платонічно і промовив іронічно: «Гратулюю, пані вам…» Коломийка на воскованому паркеті…

Пачовський голосно засміявся – сам з себе, атмосфера стала враз легкою, товариською. Карманський також сидів уже біля Франка, мене ж ніхто туди не покликав, і я відчув себе покинутим, чужим, як тоді – у перші місяці в Нью-Йорку. Я міг би теж підійти, ніхто б мене не прогнав; якби я це був зробив, не побоявшись Франкової в'їдливої категоричності, може б, пішло все в мене по-іншому, та я не раз був битий, не раз потрапляв у кабалу, і мені не хотілося з власної охоти позбуватися особистої свободи.

…Голодний, виснажений Іван Косинюк уже втратив надію на те, що знайде роботу. В кишені залишилося п'ять доларів – останній шанс записатися на біржі праці. Він блукав стрітами й авеню, придивляючись тепер до жебраків. Усілякі були: один стояв мовчки з простягнутою рукою, інший рекламував єдиний олівець, тримаючи його в закоцюблих пальцях; йшло до зими, почали з'являтися на вулицях Санта-Клауси із скорбонкою в одній руці та з дзвіночком у другій; якийсь хитрун продавав друковані листівки, вигукуючи: «Jesus is comming» – йде Ісус, – а віруючі купували; ще хтось продавав порнографічні малюнки. Я не мав жодного товару для продажу, простягати ж руку соромився й блукав приречено, а на мене зорили багаті вітрини, повні смачного їства і теплої одежі; чепурні церкви, затиснуті між хмарочосами, заманювали на молитву, поряд торохтіли екіпажі, цокали копита, скреготіли трамваї, гуділи автомобілі – всі кудись квапилися, залишаючи мене самого в людській гущі; не втікали від мене лише статуї: на Бродвеї дивився поверх людських голів Колумб, на Даунтауні, біля церкви Святого Павла, співчував мені перший президент Вашингтон, а коли я наближався до набережної Гудзону, проглядала крізь вузькі щілини між хмарочосами голова суворої й доброї Свободи. Людські обличчя вже не товпилися біля мене: я був голодний і малювати не мав бажання.