Розділ «Шрами на скалі Роман»

– О, видно, вже маєш гріх за душею, бо-сь почервонів.

– Краще мати за душею гріх, ніж нічого, – Карманський посміхнувся, проте усмішка не пасувала до його сьогоднішньої ролі, він це втямив і квапно погасив її. – Не було гріха, – сказав сумно. – Вчора бачив її тут з Карлом Адвентовичем, зблизька. То незвичайна жінка – симбіоз печалі й легковажності. Я недавно бачив їх обох у виставі «Життя людини» Андреева, ставив Павліковський в Новому театрі. Яка чуттєвість, глибина… А тут уздрів натуральну, без гриму…

– Напийся, Петре, і напиши вірша – це єдиний для тебе вихід зі становища. Ти ж знаєш Адвентовича; то такий хлопака, що коли вже впіймав пташку – не випустить. Але ж вона старша за тебе.

– Яке це має значення, – опустив голову Карманський.

– Я її добре знаю, – замислився Яцків. – Ex, якби вона захотіла зіграти зі мною Анну в «Украденому щасті» Франка: ми готуємо спектакль у театрі львівського «Сокола». Я граю Задорожного. А може, ти допоможеш?

– Ніколи в світі!.. Міську, якби ти перейшов мені дорогу… я… я б убив…

– А най тебе двері стиснуть! Ну, будь здоров.

Яцків підніс чарку, та біля уст затримав: наші погляди зустрілися. Він підморгнув мені, покликав:

– Сер! То ваш циліндр на вішаку? Певне, ваш, бо дотепер я його тут не бачив. Коли бажаєте, ходіть до нас і відрекомендуйтеся. Ви, часом, не з Америки? – спитав, коли я підійшов до їхнього столика.

– З Америки. Іван Косинюк, мистець.

– Ти чуєш, Петре? – Яцків здивовано видивився на Карманського. – Відколи я почав читати «Чорну магію», геть чисто все знаю. І що тут робите?

– Повернувся в рідний край…

– Хто вас на таке дурне намовив? – Яцків відставив чарку.

– То довга історія. Зустрівся в Нью-Йорку з Адамом Коцком, і він переконав мене…

– Ох, той Адась, Адась… Гасає по всьому світу, як посолений. Повна голова революції… Мистець, кажете. То приставайте до нашого товариства.. Серед нас був колись Михайло Паращук, он його робота, – Яцків кивнув у бік вікна на пам'ятник Міцкевичу. – Знаєте… Вчився у Кракові, Відні. Зробив у Львові знаменитий фонтан з німфами – подивіться, варто – поряд з бібліотекою Оссолінських. Виконав бюсти Франка, Лисенка, Людкевича, зліпив і мене. Та раптом забажалося йому політики – в 1905 році. Належав, видно, до таємної організації, мав завдання: у Старому місті Варшави кинув бомбу в повіз російського губернатора Скалона… То якесь диво, що втік. Тепер у Парижі, вчиться у самого Родена… Ну, а ми… Це поет Петро Карманський, оспівує сум і смерть. Дуже сумний поет. Особливо – коли закохається. Тоді незле пише. А що закохується дуже часто, то вважаймо – поет несогірший. Вчився у ватіканському «Колледжіо Рутено» на єзуїта, але не витримав дисципліни й повернувся додому. Залишився в душі італійцем: у його віршах замість верб – кипариси, замість Дністра – Тібр. Сам безтурботний, мов трубадур, а вірші пише такі сумні, ніби Данте ходив по пеклу не з Віргілієм, а з ним… Та досить про нього. Я – канцелярист львівського асекураційно-кредитного товариства «Дністер», доморощений артист, а ще й прозаїк: уночі мене мучать привиди, а новели пишу в екстазі.

– Не вірте йому, – зникла напускна журба з обличчя Карманського. – Стефаник більше мучиться від реалізму, ніж Яцків від містики.

– Може бути, – погодився Яцків. – А в якому жанрі ви працюєте, Іване?

– Маляр… Ось кілька моїх робіт, – я витягнув з теки мініатюри. – Мені Адам нарадив познайомитися з вами. Я за тим і прийшов сюди.

Яцків з Карманським з цікавістю оглядали мої роботи, прицмокували, похитували головами, переглядалися, і я помітив скруху на їх обличчях.

– Бачите, – підеш голову Карманський, – ваші речі особливі, їх не всі зрозуміють. Навіть для нас вони несподівані. А практичні галичани, які взагалі вважають митців неробами й жебраками, їх не куплять, – Карманський запалив цигарку, глибоко затягнувся. – 3 бідою прийняли вони в музиці Людкевича, а в малярстві Труша, та й то кожен третій вважає своїм правом влазити обом у душі заболоченими ходаками. А письменників зовсім не визнають. Найголоснішим патріотам досить мати кілька фраз Шевченка для реклами своєї культури на святкових імпрезах, кілька парадоксів на адресу Франка; Лесі Українки й Стефаника не знають і знати не хочуть, а до нас, молодих, звертаються лише тоді, коли хочуть вписатися дівчині в альбом. Тож звикайте…