Розділ «Шрами на скалі Роман»

Одного дня – це було на розі Восьмої авеню й 115-ї стріт, місце те запам'яталося на все життя – я почув музику: хтось грав на скрипці фривольну легку мелодію – то був час джазу-регтайму. Мелодія чимось нагадувала наші коломийки, а чи весільні пісні; я прочитав на вивісці – «Манхеттен-казино» й ніби уві сні, бо вже нічого майже не усвідомлював від голоду, зайшов досередини. Я й нині не можу пояснити, на що сподівався, коли подав скрипалеві п'ять доларів і попросив, щоб дозволив заграти на скрипці. Скрипаль-мулат визвірився на мене, але долари були справжні, і він подав мені скрипку. Я заграв. Не знаю що. То було моє попурі з пісень, які я чув у Трійці на весіллях і біля корчми: то співав сопілкою весняний Петрилівський ліс, дзвеніли дримбою переброди на Пруті, тужив трембітою завітрений Троєцький горб; я не знав, що граю, та клієнти, які за стойками попивали монтраше, а за столиками грали в карти й крутили рулетку, повернули до мене голови, і я враз оглух від оплесків. До мене підійшов прилизаний джентльмен, взяв пальцями за підборіддя, довго дивився мені в очі, ніби не вірив – ні, він таки не вірив, що це я, такий обірванець, щойно виконав попурі на скрипці, – і сказав заграти ще раз.

Потім мені дали скрипку, я став другим музикантом у «Манхеттен-казино» – за харч і нічліг.

…Карманський був сумний, він знову ввійшов у роль нещасливого закоханого, сперся рукою на крісло, в якому сидів Франко, і продекламував:

Ніч по дні, а день по ночі —

Всьому прийде свій кінець.

Щойно станеш квіти рвати —

Вже й неси, готов вінець.

Гаснуть очі, час вмирати,

Чуєш клич «memento mori…»

– Та живіть, живіть, пане Карманський, – нетерпляче перебив Франко.

– Я навмисне прочитав цього сумного вірша, щоб викликати вас на дискусію, пане доктор. Бо ніяк не можу зрозуміти, чому ви нас критикуєте за песимізм, а Стефаника хвалите…

– Дурниці говорите, – відказав Франко. – У Стефаника нема ніякого песимізму. Певно, коли когось болить, він кричить і стогне, але це не песимізм, – він помовчав, та видно було, що думки не закінчив, відсунув газети, постукотів пальцями по столу, а тоді заговорив; я слухав і вірив, і боявся його – тирана в царстві муз. – А ви ще й не зазнали болю, ви неврастеніки не з причини, а з охоти! Ваш потяг до витончених ідеалів, до заглиблення в безодню свого порожнього «я» – це романтика нервів. Вас цікавить не почуття, а настрій, бо для того, щоб показати нервове напруження, треба щось самому пережити. Ваша поезія – продукт хворобливого стану, видуманого вами, це втеча від життя у комфортабельну пустелю символів. А я кажу вам: символом є кожне слово, коли воно означає щось реальне – чи то жорстоке, мов тортури, чи прекрасне, як кохання. Справжнє, болісне, солодке. Ви ж віддаєтеся поезії, мов імпотент палкій жінці, і з того поєднання народжується не радість, не плід, а стан сорому… – Я зіщулився, слухаючи: це занадто, перед ним не хлопчаки, яких слід ременем періщити за збитки. – Невже думаєте, що такого вашого інтиму не бачать люди? А якщо й не бачать, то невже перед самими собою ні разу не постаєте у відвертості? А коли постаєте, то хіба не чуєте зневаги від справжньої поезії? Вибачте…

На якийсь час залягла мовчанка. Потім промовив Карманський з ноткою гіркоти в голосі:

– Коли співакові натякають, що він міг би бути добрим режисером опери, то цим дають зрозуміти, що йому час перестати співати… Якщо ви нам радите відмовитися від естетства й стати соціальними поетами, значить, ставите на нашій творчості хрест.

– Та Бог з вами, – Франко втомлено опустив зморщені у червоних прожилках повіки, – ви здібні люди. Але не женіться лише за модою, треба знаходити своє, тільки вам властиве. Нині мода на Ібсена, Метерлінка, і я нічого проти них не маю, бо нібито не належу до тих боязливих людей, що при кожній новій появі в літературі, незвичній для їх смаку, лементують над упадком моральності. Але ж не було ще такої моди, якій не потрібен був би оригінальний талант і не шкодило б епігонство. Епігонові й наймодніший одяг не поможе. Ви дбайте передусім про самобутність, а тоді й самі станете модними. Я щиро вітаю письменників, які влазять у душі героїв і висвітлюють їх, мов магічною лампою, зсередини. Стефаник, Коцюбинський… Я так не вмію, хоч і хотів би… Ось ви, пане Яцків, деколи вмієте бути таким магом. І ніби лякаєтеся враз цього вміння, щоб, бува, якийсь декадент не хихикнув… Стаєте фаталістом – і видуманий вами фатум чи якийсь там всесвітній біль наперекір логічній ситуації починає вирішувати ходи у творі. Існує передовсім конкретний біль, а з тих конкретних – фізичних, соціальних, національних – складається вже той всесвітній, як сума, а не як деміург. Ви ж намагаєтеся з усіх сил, за прикладом європейських декадентів, замкнутися у своє «я»: мовляв, нема законів понад власний темперамент, нема естетики понад власну вподобу, нема моралі понад власні прихоті. А де «ми»? Куди ви поділи цю категорію?

…Карманський промовив з ноткою гіркоти в голосі: – Коли співакові натякають, що він міг би бути добрим режисером опери, то цим дають зрозуміти, що йому час перестати співати…

– «Ми» – це багато «я», – сказав Пачовський. – Коли предметом дослідження стає «я», то легше, мов під мікроскопом, дослідити здоров'я або хворість одиничного об'єкта. Бо ж на перший погляд важко сказати, що є здоровим, а що хворим, – потрібен аналіз. Часто те, що здається нам здоровим, є особливою відміною хворобливого стану.

– Боже мій, яка софістика! – похитав головою Франко. – Де ви тільки поначувалися того словоблуддя?.. Та хай у тому бабраються польські аристократи, в яких ідеали не сягають далі казино Монако й паризьких борделів, яким надокучили хлопомани з шлунковими питаннями й остогидли крикливі патріоти із своїми закликами до порятунку ойчизни. А для нас, українців, поезія не сміє бути забавкою нероб, вона мусить стати часткою поступової праці, до якої ми покликані.

– Не кожний, хто розмовляє з королем, мусить конче стати монархістом, – усмішка Яцкова була лукава, він примружено дивився на Франка, чекаючи, що той відповість на його репліку.

Франко засміявся.