Розділ «Шрами на скалі Роман»

Митуса гірко посміхнувся.

– Хто б не хотів… Та вислухай, князю, коротку притчу. Може, вона промовить тобі те, чого я не зумів повісти на свій захист… Прийшли якось люди до майстра замовити розп'яття, і спитав майстер, якого вони бажають мати Ісуса – живого чи мертвого? Подумали люди й вирішили замовити живого: якщо він чимось їм не вгодить, то завжди можна буде його розіп'яти, а мертвому відразу треба поклонятися. Не квапся, господине, підносити меч над моєю головою, для поклонів ще буде час, а нині, коли народові випадає з рук зброя, може пригодитися моя жива мисль.

Князь гукнув оружних воїв і велів їм вивести співця.

…Данило зійшов з галереї в дитинець, настала пора будити залогу. Зореслава підвелася з колоди й пішла йому назустріч.

– Зупинися, князю, – звеліла.

Ховались по ізворах сутінки, розповзався долинами туман. Світало.

Світало. Східний зріз Каменя, витемненого росою, вибілювався вкрадливим розвиднем, і поздовжні шрами на ньому виполіровувались сталевим полиском. Нічні сутінки припадали щораз нижче до залопушених потічних низовин, щоб там, зачаївшись, оберігати нічну вологу цілий день; докурювалися цівочками дими на горах і стиха зникали, залишаючи по собі запах горілої гіркоти; день, який тільки-но починав проколюватися, владно проганяв містерію святоіванської ночі, бо мав бути буднім, звичайним, і знали й ми з Адріаною: все, що вдалося нам уздріти, йдучи поночі лісовою просікою, набере вдень іншої фактури – звичайнішої, прозаїчнішої, суворішої.

Не знаю, як Адріані, а мені було шкода, що закінчується наш спіритичний сеанс; зійде сонце, почнеться праця, і хтозна, чи вдасться нам колись ще раз викликати з ефіру зматеріалізовані мислі тих, хто був до нас, як це трапилося сьогодні. Та втішав я себе тим, що просіка довга, до сходу сонця ще далеко, до Каменя – добрий шмат дороги й магія купальської ночі для нас ще не ослабала.

Білота розвидня просвітила, мов рентген, прилеглий листочок Адріаниного вуха, вирожевила мочку, і я подумав, що в цю мить профілі у Адріани зовсім не схожі один на одного; той, що від мене, був затінений і сумовитий, а від сходу, напевно, світлий і втішений; я захотів побачити той другий бік обличчя й долонею повернув її голову до себе. Половецькі скісні очі жінки стали великими, наче вона здивувалася з моєї сміливості, проте мимовільно наблизилась до мене й, легка мов павутинка, увійшла в мої простягнуті руки, коли ж я доторкнувся губами вибіленої переддосвітком її щоки, здригнулася й прошепотіла:

– Ви запізнилися, маестро… Нині Купала, русалії уже минули.

І тихо вислизнула з-поміж моїх рук.

Одну лиш мить нам було затишно й добре, а коли почала вкрадатися ніяковість, Адріана заговорила, щоб вивільнити нас обох із стану незручності:

– Скільки сюжетів накидали ми з вами цієї ночі!.. Як ви собі з ними дасте раду?

– Це ж чорновик, – відказав я. – До справжнього роману з часів Івана Франка ще дуже далеко. Та й не під силу це одному авторові.

– А скажіть, тільки не гнівайтесь, – Адріана сторожко глянула на мене, – ви ніколи не відчуваєте ніяковості, коли пишете про більших за себе людей? Невідповідності?..

– Завжди відчуваю… Це тяжке і прикре відчуття. Думаю не раз: якщо мені належиться певне визнання, то не за всю працю – вона для мене необхідна, як кожному своя робота, – а лише за подолання того бар'єра невідповідності, коли автор з надмірним зусиллям мозку переступає самого себе, стає хоча б на мить дужчим від своїх звичайних можливостей. Цей стрибок вартий віддяки…

Йдучи, Адріана раз у раз нахилялася, немов ховаючи від мене своє обличчя, – зривала високі стебла червоного іван-чаю, в неї на руці уже був цілий оберемок святойванського зілля; у мене майнула думка, що це для виправдання перед товаришами – ви бозна-що собі уявляєте, а ми зривали квіти, – ба ні, робила вона це бездумно, нервово; я зупинив її: нехай ростуть, навіщо вкорочувати їм життя, у тому є якась доцільність, що ці квіти ростуть на зрубах.

– Справді, – отямилась вона, – я стала чомусь неврівноваженою, це мине…

Адріана помовчала, та враз несподівано задиристо, ніби тоном своєї мови хотіла притлумити в собі затаєне хвилювання, заговорила:

– Все це вигадка – той ваш бар'єр. Нікого ви не переступаєте, ніякого стрибка не робите. Просто берете за об'єкт свого дослідження людей, які не можуть вам опонувати, ставите їх у вигадану ситуацію, експериментуєте і глаголите через них свою концепцію. А де контроль, де? Хто той суддя, якого ви повинні боятися?