Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Пан Карманський закохався! – півкнула Малгося, закриваючи уста долонькою. – У пана в серці сум?

– Не до жартів, пані Малгосю…

– А поезію вже склали на тен темат?

– Почав… «На межах чорна задума бродить, а хвору душу повив туман… повив туман…»

– Сідайте й складайте, пане Петре: поезія завжди лікувала вас від кохання… А хто вона?

Поет нахилився до кельнерки, прошепотів, і вона знову вискнула, забувши цього разу затулити долонькою рот.

– Артистка? Та, що приходила вчора з Адвентовичем?

– Вона, пані Малгосю…

– І не відповіла вам взаємністю?

– Я ж їй іще нічого не сказав.

– То кваптеся, кваптеся, пане: той… Адвентович такий, що задурманить будь-кому голову. Кажуть, він загіпнотизував навіть тюремну сторожу Бригідок і допоміг російським революціоністам утекти. То затятий соціаліста!

– Що ви на тому розумієтеся, пані… – спохмурнів Карманський. – Адвентович знає, чого хоче…

– Але й ви, і ви, пане Петре, не якийсь там пантофляж, ви теж можете заімпонувати тій артистці – якщо їй таке подобається, – своїми тюремними муками…

– Подайте мені кави з кожушком і не говоріть більше про те! – обірвав розмову поет і підсліпувато попрямував до столика, мене не помічаючи.

Я тоді згадав розповідь Коцка про Карманського, і ніяк не міг зіставити цього меланхолійного поета з героєм, якого змалював мені Адам. Коцко все перебільшував – бачив у людях не справжнє, а бажане. Я почув, як до мене підкрадається почуття розчарування в особі, якої, зрештою, й не знаю. Для мене ще там, за океаном, люди поділилися на незалежних і залежних, залежні – на скорених і нескорених, нескорені – на компромісних і безкомпромісних; і коли хтось обрав для себе ту чи іншу позицію, то повинен бути їй вірним, і нема чого естетові задля моди ставати на якийсь час революціонером, а потім соромитися чи боятися того свого кроку.

Від Адама я дізнався, що наприкінці січня цього року українські студенти оголосили віче за створення українського університету у Львові. Сенат віче заборонив і дозволив вшехполякам самим розправитися з бунтарями. Двадцять студентів забарикадувалися в аудиторії на другому поверсі, ще стільки прийшло їм на допомогу з третього, бунтівники зім'яли боївкарів, поламали в аудиторії столи, позривали портрети ректорів у аулі[54], побили мало не до смерті секретаря університету Алойзу Віняржа і вийшли в місто, співаючи пісню «Шалійте, шалійте, скажені кати!» На розі Академічної їх оточила поліція. Саме тоді з бібліотеки вийшов тендітний студент філософії Петро Карманський, автор поетичної книжечки «Ой люлі, смутку», перечулений лірик. Він боязко обійшов заарештованих товаришів і раптом почув: «Карманський, якщо ти порядна людина, то твоє місце серед нас!» Поет, який був зайнятий лише своїм особистим смутком – це теж потрібне, хтось повинен оспівувати стан людини в певних умовах, – приглянувся крізь окуляри, впізнав того, хто звернувся до нього – був це Адам Коцко, організатор віча. Не довго вагаючись, Карманський просунувся крізь кільце поліції, став серед заарештованих. Просидів місяць, витримав голодовку, недавно вийшов із тюрми… А тепер не хоче, щоб йому нагадували про той вчинок, бо ж, видно, не мав духовної потреби сповнювати його, не був готовим до нього й піддався тільки хвилевому настроєві або соромові. Я далекий від протестантства, мій протест – малюнок, більше я нічого не вмію робити, але коли б ступав на дорогу відвертої боротьби, то – як Січинський, як Коцко, як Франко.

Я й нині так думаю? Ні, сьогодні я вже не думаю, а лише споглядаю марність свого життя. Чому так сталося?

А тоді… Тоді мої думки перекроїв різкий скрип дверей, до кав'ярні увійшов розмашистим кроком довгоносий чоловік, лисий і чорноокий. Він поправив на плечах лискучий чорний сурдут, обтягнув поли й маєстатичним жестом зняв з голови мельоника.

– Знімаю капелюх тільки в церкві і в кнайпі! Прошу це належно оцінити, пані Малгосю, й подати на стіл, де сидить Карманський, дві кави. Маестро Яцків, сер! – кивнув він мені головою, немов давньому знайомому.

Яцків присів біля Карманського, пильно приглянувся до нього, хмиркнув, лукаво підморгнув, але Карманський був незворушно сумний, і Яцків, пристосовуючись до настрою товариша, замугикав сумної: