Розділ «Шрами на скалі Роман»

І може, ти крізь сон почуєш

Мої тужливії пісні,

І може, нишком забануєш

Бодай у сні, невиннім сні.

До тебе шлю свій скорбний спів…

Перестав наспівувати, спитав:

– Не пригадуєш, Петре, чиї це слова?

– Карманського, – знехотя відказав автор.

– А я весь час думаю, звідки їх знаю… Петре, якби ти потрусив кишеню, ми б випили – знаєш за що? Щоб ніколи не відходити від принципів модернізму. Тебе дивує, чому я з цього почав розмову? А тому, що давно тебе не бачив, Петре, аж два дні, то хочу наговоритися. Та й справді я тепер водно про це думаю: прийшла нова релігія в літературу і треба визнати якусь одну. Ми випили б за те, щоб не бути слугами двох панів: або Франко, або Пшибишевський!

– Я не визнаю жодного пана, а тому не п'ю, – понуро відказав Карманський. – Я не реаліст і не символіст, я – романтик… А взагалі, не треба блюзнірити, Міську.

– Зовсім не блюзнірю… Наш журнал «Світ», редагований шановним Бирчаком, повинен дбати про завтрашній день поезії, а нинішній ми залишимо комусь іншому – хоча б Франкові. Я придбав собі книгу «Чорна магія», а також Коран, читаю й переконуюся, що тільки підсвідоме, містичне може стати основою нової штуки. Мій батько, старий побережник із села Лесівки на Станіславщині, мовив, що Бог живе не тільки в церкві, а й у лісі. Отже, відучора й назавжди прощаюся з реалізмом, моя церква – ліс, незбагненний, незнаний, сліпий… Я серйозно. І йду до цих переконань не відучора, ти знаєш мою новелу «Білі вівці», там усі сліпі: отара і пастухи.

– У Метерлінка є п'єса «Сліпі»…

– А я йду далі… Ми всі стали супроти соціальної заангажованості Франка, хоч, правду кажучи, всі вкупі йому одному дорівнятись не можемо… А він – ти ще, мабуть, не читав – у «Віснику» так жорстоко насміявся з нас, та кропива-жеруха! І знаєш, подав редакторові дуже вигідну для поетів ідею: оскільки всі вірші, вміщені в останньому номері «Світу», мають однаковий зміст і з однаковим розумінням можна їх читати згори вниз і знизу вгору – платити авторам подвійні гонорари.

Яцків голосно засміявся. Він мені відразу сподобався, хоч я не міг збагнути, що в нього напускне: салонна манірність чи мужицька тверезість.

– Сміх сміхом, Петре, а в літературі настає нова ера, якої не хоче розуміти сам Франко. Старші письменники ставили собі за мету змальовувати економічні та громадські порядки, а для молодих головна річ – людська душа. Ми повинні освітлювати довколишнє середовище через внутрішній світ героя…

– Міську, май совість, це ж слова Франка, – зауважив Карманський.

– А бачиш – і він з нами!.. Ми стоїмо на межі між минулим і майбутнім, немов орел між пустелею і морем, ми повинні наш родовід брати в храмі Краси, а дітей хрестити сльозами нашого народу! – Мова Яцкова ставала щораз патетичнішою, я дослухався, чи не чутно в ній фальшу, позерства – і не міг зрозуміти; мабуть, Яцків закидав гачок, щоб вивідати думку товариша, та Карманський розмови не підтримував, і Яцків наговорив зовсім про інше, примружуючи химородні очі: – Якби ти знав, Петре, що за божественний напій «Чорна Індія»! Ти ще не пробував, а я вже маю рецепт, незабаром принесу. Який то цімес: смак полину й смоли! Хоч як на мене, то найсмачніша звичайна горілка, коли її закушувати огірком або бурячками з хріном… Пані Малгосю, у вас нема цвіклів з хріном? Є? Ви ж наша альма матер! Подайте мерщій, бо у мене ось, як у того Карася… щось таке в мене є… – він вийняв з кишені сурдута плоску плящину, – і називається вона аква віте. А ти й не сподівався, Петре!

Кельнерка принесла бурячки з хріном і чарки, Яцків наливав.

– То хто вона цього разу? – спитав притишено й зовсім конфіденціально.

– Ванда Патковська…