Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Нам, як казав Гонкур, – додав Яцків, – мало написати книжку, нам треба стати ще й лакеєм свого успіху – продати її. Остап Луцький, наприклад, так уже вміє рекламувати свій крам, що якби йому дали прочитати анонс з «Діла», то слухачі плакали б із зворушення, – а книжок його не купують.

Тривога вкралася в мою душу: я передчував тоді свою біду… Хотів ще розпитати про можливість виставок, та до кав'ярні увійшло троє. Були це, як потім я дізнався, Остап Луцький – елегантний, з метеликом під шиєю, Василь Пачовський – поважний, зосереджений, і Йосип Шпатько – довгов'язий, галасливий, у картатій зачовганій блузі.

– Як тільки я закінчив свій виступ у залі «Яд Харузіму» – ти ж знаєш, як публіка мені плеще, – смикав Шпатько Пачовського за рукав, продовжуючи почату, певне, ще на вулиці розмову, – чіпляється до мене розпорядник єврейського клубу Йоахім Шварц – ти його знаєш – і завважує мені, що я нетактовний; я йому відповідаю, що не вважаю себе ідеальним, хоча за ідеали й борюся; йому ж, бач, цього мало, він називає мене при людях за мої антисемітські гуморески юдофобом; я – ти ж мене знаєш – людина спокійна, але навіть найлагідніший пес у найдобрішого господаря раз на рік зривається з ланцюга, то й кажу йому: «Як я маю вас любити, коли ви навіть свого Ісуса розіп'яли»; а він, чуєш, що відказує мені, паршивець: «То була помилка наших предків, треба було таких, як ти, дурнів розпинати…» Присутні, ті самі, які мені щойно плескали, підняли регіт, і я мусив утікати. Хіба не правду завжди мовлю: nad każdym wisi katastrofa…[55]

– Перестань, Йосипе! – шикнув Яцків. – Ти як хочеш людей розсмішити, то готовий рідній мамі в очі плюнути… То що будемо робити, панове? Нас багато, маємо гостя, а грошей, як звичайно, нема. Може, підемо на «окоцімське» до вуйця Томаса на Баторого або ж до найдешевшої кав'ярні Юза?

Косинюк підійшов до Малгосі й замовив багатий стіл.

Товариство було вражене: гість розплачувався зеленими банкнотами, були це справжні долари, і мав він їх цілу пачку. Луцький з Пачовським перезирнулися, в їх поглядах тінню майнуло недовір'я; Яцків заспокійливо кивнув рукою, проте знизав плечима – мовляв, яка мана погнала його з багатої Америки в жебрацьку Галілею; тільки Шпатько, побачивши долари, пройнявся безмежною повагою до американського маляра. Він увихався біля нього, панібратськи підморгував, заглядав приязно в очі, підбадьорював поглядом, що мало означати: зі мною не пропадеш, допомагав пані Малгосі накривати стіл, ставив, що смачніше, перед гостем, і врешті сам усівся поруч. Косинюк радо приймав Шпатькову запопадливість: він почувався чужим серед нового товариства, і такий зв'язковий був йому потрібний, а може, це давалися взнаки заокеанські митарства, під час яких доводилося хапатись за будь-яку послужну можливість у надії вирватися зі скрути, ризикуючи при тому потрапити в руки шарлатану.

Остап Луцький підняв келих. Він усе ще вважався ідейним натхненником львівських модерністів, хоч після того, як засумнівався в геніальності Франка, ласкаво залишивши йому титул взірцевого продуцента, авторитет його катастрофічно похитнувся, бо в кожного, хто був посвячений в цей літературний конфлікт, при зустрічі з Луцьким неодмінно спливали в пам'яті слова Франкової відповіді авторові пасквілю: «Я б мужів з вас повиводив, навіть з мавп таких, як ти», – і молодомузівський проводир, який навчався у Празі і Кракові й особисто був знайомий з Пшибишевським, теж мусив весь час пам'ятати, які асоціації він будить у товаришів; прутик Франкової насмішки з часом почав батожити, став гарапником, канчуком, карбачем – врешті Луцький не витримає цих безконечних шпіцрутенів і виїде зі Львова. Та поки що він тримав фасон, тільки полохливо поглядав на вхідні двері кав'ярні, знаючи, що о другій годині, по-кантівськи точно, заходить Франко. Та було ще загодя.

Луцький промовив:

– Що я хотів би сказати, панове-товариші… Одно слово, нема злого, щоб на добре не вийшло. Ми з Василем подивилися роботи нашого шановного гостя-колеги, і я подумав: скільки марно пролито сліз нашими письменниками над долею емігрантів – Стефаник, Конопніцька, Сенкевич, Короленко, та й Франко теж… А що маємо в результаті? Я не заперечую – зрештою, про це знає краще пан Косинюк, – лились, лились ті чорні сльози емігрантів… Проте, як бачите, найпростішим нашим людям довелося зіткнутися з високою культурою Америки й повернутися в рідний край з певним цензом. А як потрібен, як необхідний злет духа українського народу на рівень, я сказав би, світових партитур! Відлітають наші селяни, мов журавлі, за океан…

– А на їх місце польська шляхта переселяє мазурів, – перебив Луцького Пачовський.

…Я слухав, опустивши голову. Луцький мав рацію: хіба в Трійці зміг би я здобути мистецьку освіту? Та мене там свої люди зацькували б собаками, мов зайця; у своїй простодушності – я ж був інший, незрозумілий, а тому й небезпечний для усталених віками сільських традицій – мене просто позбулися б, звісно ж: над ріллею не горбиться, забавляється мальовидлами – а що, коли всі перестануть орати, сіяти, жати і пити в корчмі?.. Мене таки врятувала еміграція…

Але як забути той моторошний стан самотньої й німої людини у джунглях неосяжного міста, де всяк зайнятий собою й до іншого байдужий тільки тому, що Морган перераховує в банк свій двохсотий мільйон, а робітник, щоб завтра не здохнути на вулиці, мусить розпочинати збивати йому двісті перший…

Хвалити Бога, я таки ходив до заболотівської школи й навчився читати латинкою. Це мені допомогло в Америці: я відчитував рекламні написи і зіставляв з малюнками – так поволі навчився англійської мови настільки, що міг порозумітися з людьми. Ми приїхали влітку, тож спати можна було у сквері, в парку чи просто на тротуарі, накрившись пакувальним папером або вийнятими із смітника газетами, а в дощ ішов до десятицентової нічліжки; спочатку були в мене гроші, і я міг купувати картоплю, яку пекли в жаровнях на вулицях, мав за що взяти дешевої ковбаси для котів, попастися ввечері недоїдками на ринку, похлебтати супу за п'ять центів.

Та гроші втікали з рук, мов пісок крізь пальці, і страх перед голодною смертю погнав мене шукати праці. Робочих рук Нью-Йорк, здавалося, потребував, як пустеля води: всюди будувалися будинки, доки, фабрики, на вулицях били камінь для бруківки, в Централ-парку прибиральники наколювали на палички з цвяхами недопалки й усіляке сміття, на тротуарах сиділи із щітками чистильники взуття, на перехрестях, де зупинялися автомобілі, стояли молоді негри із шматами в руках, вони бігли юрмою до машин і навперебій, без дозволу власників, витирали з них пил, – я всюди пробував знайти працю й звідусіль мене проганяли, справляючи на біржу, де безробітні вистоювали в черзі тижнями й місяцями, щоб за п'ять доларів записатися на роботу…

– А чи не завелика то ціна, пане Луцький, – сотні занапащених життів за мене одного? – спитав украдливо Косинюк. – Навіть якщо б я був геніальним малярем?

– Евентуально, пане Іване, може, й так… – у Луцького враз пропав ораторський хист. – Бо, як казав Тарас, – «не нам на прю з тобою стати…» Але ж ви є… і ми вам допоможемо, як лише зуміємо.

– О, так! – вигукнув Шпатько. – Та ми, пане Іване, вивісимо ваші твори в залі єврейського клубу «Яд Харузім», там ставить деколи свої спектаклі театр «Руської бесіди», по суботах і неділях збирається сметанка, яка має смак! А в касино… Та хіба якийсь там пан меценас, який проциндрює в карти сотні ринських, не купить вашої картини? Пане Косинюк, хоч я й знаю, що nad każdym wisi katastrofa, гарантую вам: не пропадемо!

Залягла тиша, поети мовчки чаркувались. Яцків поглипував скрадливо на буйночубого Косинюка, їв і пив, та на його обличчі тінився винуватий вираз: може, від того, що стіл аж угинався, а бенкетують вони за чужий рахунок і ніяк не зможуть віддячитися Косинюкові, коли долари в того закінчаться, – хіба що пісними голубцями в їдальні вуйця Томаса.

Луцький квапно міняв тему розмови, він нікому не хотів віддавати свого першенства.

– Наше товариство, колего, назвало себе «Молодою музою». Це нині модно: «Молода Польща», «Молода Німеччина» і т. ін. А назву подарував нам новеліст Михайло Яцків. У його збірці новел «Казка про перстень» є прекрасна річ – «Доля молоденької музи», в якій захована символічна загадка потреби творення, вона формулюється у словах: «Якби він любив мене, то відчув би, що я тут». Не знати, а підсвідомо через свій талант відчути – де муза! Звичайно, якщо той талант є… Та вам цей секрет напевно знайомий. Артистична творчість не сміє бути ні боною, ні нянькою, ані пропагатором, бо єдиною її функцією є внутрішня потреба творця, яка в жодну розумову шухляду не вкладається.