Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Мені пора, – сказав коротко, кивнув хлопцям головою й подався до виходу.

Його наздогнав Яцків, узяв під руку.

– Я хотів би, пане доктор, поговорити з вами з приводу вистави «Украдене щастя». Хочемо поставити за першою редакцією, без змін.

– О-о, це цікаво… То проведіть мене.

Карманський і Пачовський подякували Косинюкові за частування і теж вийшли.

Косинюк залишився із Шпатьком у кав'ярні.

VI

Князь мовчав. Починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого диму, що витягувався з дитинця крізь вузьку димницю в стелині, і врешті погасла.

Данило підвівся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гніву, лише тужава зібраність і готовність. Він обійшов вогнище й подався важкою ходою до галереї. Вийшов на поміст і поглянув з-під причілкового залому на світ, засланий вогким осіннім туманом, довго вдивлявся в сутінну далину, поки його зір не вловив крізь мрячну паморозь широко розлиті води Воронового потоку; князь подумав, що орда приступом не візьме замку ні нині, ні завтра, але як довго витримав осаду тустанська залога? Питної води в камінних водоймишах вистачить до зими, харчу, напевно, теж, та коли замерзнуть води, замок упаде: нерівні сили; треба мізкувати, як і куди вивести залогу з пастки. Підземний хід сягає аж за Підгороддя, але й там стоятимуть ординці.

Туман проріджувався, крізь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились підніжжями до Тухольських воріт, а праворуч, за гаттю, від Підгороддя аж до розлитого повінню Стрия засіріли плосковерхі юрти видовженим колом – стояв там, певно, цілий кирієн з двома тисячами воїнів і серед них, видать, сам Бурундай: на середній, найвищій юрті звис мокрий зелений стяг.

«Чому вбив?» Як тобі пояснити, жінко, що не я вбивав Митусу, а влада, правітцями дана мені? Я б не судив його, коли б не був князем; та призначено мені суд справляти над людьми, а коли суд був і неправий, то ж людина я, а не Бог, і тому помильності підвладний. Не я вирішую долю людей, а закон: це вища державна сила і від князя не залежна, це метальна машина, яка сама працює, і не завжди можна вгадати, де впадуть випущені з пращі камені. Ми тільки виконавці вищого закону, якому скоряється навіть князь.

Ти подивись на них – хто вони? Що це за народ, що за зборище озброєних людей, як зуміли вони від озера Кулун-Бугір, алтайських відрогів, Байкалу, Єнісею дійти переможним походом аж за Карпати, і ніщо їх не зупинило, ніщо не стримує і досі; що їх єднає, чого вони хочуть, навіщо їм весь світ, коли й своя земля не дорога, бо своєї рідної землі вони не знають? Усе в них є – зброя, сила, влада, і нічого вони не мають – ні тину, ні двору, ні посадженої деревини, навіть кладовищ нема, одна лише хіть іти далі й далі, неволити й нищити, гвалтувати й різати, а в ім'я чого – не відають самі, бо ж не мають ні подвійних ротів, ні бездонних животів і вдовольняються малим. Яке ж прокляття жене їх сотням народів і їм самим на погибель? Та є у них суворий військовий лад, я сам бачив це, коли їхав до Батия на поклін: тумени розділені на кирієни, кирієни на сотні, сотні на десятки, кожна військова одиниця має свого нойона, кожний нижчий нойон рабськи підвладний старшому, жодному воїнові під загрозою смерті не вільно перейти з десятки в десятку, про кожен крок і вчинок доповідається від нижчого до вищого, аж до кагана, якому до всього на світі, крім своєї юрти, жінок і кумису, байдуже, – і весь цей порядок існує сам собою, навіяний всемогутнім страхом закону, існує, немов лук, якому призначено випускати стрілу.

Дивись, це ж не народ, а об'єднана страхом суміш людей, орда, якій суджено розповзатися по світу, поки не розчиниться безслідно в океані народів і простору… Але вона є. Чоботи мають халяви, штани – пояс, кожух – комір, тіло – голову, а маєтку – стільки, як кінський хвіст і власна тінь, але в своєму нестримному поході сповідують вони туманну віру в останнє море, якого ніколи не побачать, та до якого йдуть і мають у цьому свою мету, бо іншої не знають, і мають утіху від пролитої крові, бо іншої не відають також:. То чи ж винні вони? Хіба пішли б ці пастухи із своєї волі різати й палити, якби вища сила дикого закону не гнала їх?

А чи винні ми, що маємо свою землю, своє дерево, свій дім, обряди, свята і для того, щоб зберегти все нам дане й нами помножене, мусимо зміцнювати свою державу і закон? І мусимо бути жорстокі, і мусимо мати військо, послух і кару, бо ми – народ, який, теж: оберігає себе вищим і незалежним від нього законом. Не розумів цього Митуса. І я убив співця. Бо мусив. Саме в той час, коли стали незмірно дорогими кожна людина, кожен корінець зела, кожна буквиця в слові, кожен звук у пісні… Закон повелів, бо винен єсть непокорою, винен єсть сваволею, що руйнує устої держави. Держава – неволя, створена дідами нашими для того, щоб народ був вільний від загарбників. Хто ви без держави – ти і Митуса?

А він захотів бути вільним. Окремим тілом… А може, так повинно бути, хто пояснить мені? Коли владця й співець заодно, тоді й чин їх удвоє значиміший, і якщо твориться чин справедливий, то й удвоє він справедливіший. А коли ні – то союз владці й співця удвоє більше зла приносить? Так, бо непідвладний співець може погамувати неправе діло володаря. Але ж, ставши окремою неконтрольованою силою, він матиме змогу створювати рівнозначно і красу, і потворність… Де, в якому місці найдоцільніша спілка влади й мистецтва? Де та межа між доброчесністю й злочинністю, на якій повинні зійтися правитель і співець? Що є мірилом добра і зла – мистецтво чи закон? Але ж оборона рідного краю – це добро, на сторожі якого стоїть закон, і його уособлюю нині я. Чому Митуса не захотів стати зі мною поруч?

…Митуса надпив з чаші вина, поставив її на стіл і промовив:

– Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж мене любиш ненавидячи. Я ненавиджу твоє властолюбство, жорстокість і несправедливість, шануючи твоє міцне владичеське начало, ти ж любиш мою пісню, та ненавидиш незалежність. Як нам змиритися? Підкоритися твоєму началу й убити в собі свободу творення? Кожну пісню починати з твого імені, а не з імені простого ратника, з яким на полі бою рівні єсьте, бо ж проганяє ворога не княжий клич, а меч ратника, і не підніметься озброєна рука воїна без княжого поклику. Якщо погоджуся стати твоїм придворним співцем, то хіба моя згода не стане тією ж самою смертю, до якої хочеш присудити мене за непокору? Ба ні, удвоє гіршою. Бо насильницька смерть пісні моєї не уб'є, покора ж – навіть не народить. Воля твоя, княже. У твоїх руках суд над моїм тілом, у моїх – над твоїми діяннями. Все гине на землі, та ніщо не зникає безслідно: залишається пам'ять – добра і зла.

– Отямся, Митусо! – в голосі князя чулася погроза. – Чуєш, князь тебе просить: відмовся від своїх зухвалих слів. Як смієш ставити свій присуд вище мого? Воістину рече безумець у серці своїм, яко ність Бог…

– Я відповім тобі, князю, інакше – рече співець в серці своїм: єсть Бог і єсть він моїм Богом. Пісня, господине, розширює межі світу, вона сягає далі, ніж: буденне життя, яким керуєш ти. Князь може жити тільки в державі: з загибеллю держави гине й він. Земля ж залишається, а на ній народ. Що інше підтримає його на дусі, як не пісня? Тільки з нею він пройде крізь століття неволі. Тому вона сильніша від закону. Пісня вбирає все, чим живе людство, і увібраний досвід людству потім віддає. Пісня пізнає ще не пізнане й дарує пізнане людству в його власність. І, приймаючи цей дар, народ піднімається над своїм буденним життям, над справедливими й несправедливими, та все ж минущими законами – до висоти і змісту пісні.

– Ти сам не хочеш жити, Митусо, – мовив суворо князь.