Розділ «Шрами на скалі Роман»

Косинюк зупинився перед цією проявою, але тільки на мить, виминув її, та Шпатько схопив скрипаля за полу блузи й вискнув:

– Хіба ти не чув, який патріотичний акт задумано? Нині збираємося біля Народного дому. Там Карманський, Яцків, Пачовський…

– І вони дадуть тобі з'їсти й випити? – нагнувся до Шпатька Косинюк.

– Яке блюзнірство! – обурився Шпатько. – Ми нині вибираємося до Урича, щоб на скалі вибити пам'ятний напис на честь Івана Франка!

– І це будеш робити ти?! – Косинюк бридливо відтрутив Шпатька. – А що я казав, – говорив уже сам до себе, виходячи на Куркову, – той ваш народ, пане Франко, створив з вас ікону, щоб нею прикривати свою духовну ницість… Та пріч же, огидо! – шикнув на Шпатька, який підбігав за ним. – Бо піду, піду з вами, але тільки для того, щоб тебе струтити з тої скали…

А коли піднявся до стрілецьких кошар, побачив, що Замкова гора зупинилася, і він стоїть неподалік її підніжжя – зачарований світом троєцький хлопець, готовий розпочати своє сходження.

Воно давно розпочалося – тепер лише продовжувалось або ж закінчувалося… То було ніби в гарячковому сні, я схоплювався вряди-годи й тоді оглядався довкола, важко вибираючись із своїх видінь: біля мене товпилися самі обличчя – без тулубів – і всі просили, щоб я їх намалював, а я не мав на чому й чим, я був близький до розпачу, бо так багато облич не бачив ніколи, у Трійці вони від мене втікали, а тут шемрали, кричали, реготалися, плакали – і всі проштовхувалися до мене, щоб стати ближче; молоді й старі, красиві й потворні, заплакані й п'яновтішні лиця юрмилися в нашому смердючому трюмі, а на верхній палубі, де стріляли корки з шампанського і грала музика, були ще інакші – ангельські, я позирав деколи на них, підлізаючи крадькома по трапу, і плакав з жалю, що не мав навіть вугля, не те що олівця.

Деколи вибирався з того хаосу й тоді в поле мого зору виходили предмети: колії, паквагони, корабельні щогли, безкраї води, – ті предмети не в'язалися жодною послідовністю, вони існували самі собою, випадкові в моєму житті, змінювали один одного, і я про кожен з них міг спитати, чи це, бува, не Америка, бо знав, що задля якоїсь Америки ми з мамою покинули Трійцю й до неї їдемо, пливемо, мучимось… Я не уявляв собі свого майбутнього ні в якій конкретній іпостасі, а з минулим, троєцьким, єднало мене лише мамине жовте обличчя і ще образ пана в чорному сурдуті й капелюсі, який заходив до нас ще в Трійці, а потім, ніби привид, з'явився біля залізної печі у краківській почекальні й зник; я не знав, що це Стефаник, а може, тоді він ще й не був Стефаником, напевно, він став ним, коли написав книжечку «Камінний хрест» про таких злиднів, як ми; ту книжечку подарував мені в Нью-Йорку Адам Коцко, і я впізнав автора на портреті, вміщеному в книжці, – тільки ці два обличчя засвідчували, що я не сьогодні на світ народився, а мав своє минуле.

Проте образ троєцького пана швидко стерся в пам'яті, а мамине обличчя зжовкло, мов зів'яла динька, і я пам'ятаю ту мить пробудження з гарячкового сну: мати лежала на палубі, закутана в сіре покривало, потім хтось з наших затулив мені очі долонями, як дитині, хоч був я вже парубчаком, і я почув лише сплеск за бортом, а потім мене ті долоні відпустили.

З гарячкового сну розбудив мене й назавше повернув до дійсності навальний, що глушив вуха зусібіч, рев корабельних сирен. Я вибіг з трюму на палубу й аж присів зі страху: попереду корабля з обох боків виднілася забудована мурашиним містом земля, в океан із суші впадала велетенська брудна ріка, а в її гирлі перед самим носом нашого корабля на високому, в три поверхи, постаменті стояла гігантська зелена від окису статуя жінки з факелом у правій руці та з книжкою – в лівій, увінчана стрілчатою короною, з обличчям суворим і розумним, і я подумав, що це і є та Америка, до якої ми з мамою вибралися; постать жінки наближалася до мене, я навіки запам'ятав її обличчя, захопився ним, полюбив і готовий був намалювати його з замруженими очима, а на душі відлягло: не пропаду на чужій землі, яку охороняє така маєстатична, мудра й добра богиня.

Але статуя залишилась позаду, насупроти сунули кораблі й баржі, скреготали якорні ланцюги, гримотіли, вдаряючись у борти, синьо-чорні від мазуту хвилі, закожушені трісками й соломою; полегкість у душі мінялася гнітючістю: на нас насувався берег з неймовірно високими будинками – коломийська ратуша загубилась би серед них, мов квасолева тичка в Петрилівському лісі; ті будинки, безмовні й чорні, спиналися в задимлене небо, з-поміж них вистрілювали фабричні димарі, з яких вибухали клуби чорного диму; на березі свистіли локомотиви, метушилися маленькі й чорні від кіптяви люди; мої супутники стояли на палубі отупілі, мов вівці у спеку, і казали, що ц є Америка.

Я дивився з нерозумінням на чужий світ і не міг утямити, для чого мама сюди вибралася й умерла марно по дорозі; я не знав, що мав далі робити, – може, триматися жінки, яка затулила мені долонями очі, коли тіло мами викидали за борт; та жінка стояла на палубі й горнула до себе трійко дітей, біля її подолка для мене, майже дорослого, місця не було; я безпорадно розглядався довкола – всяк був заклопотаний своєю бідою: посеред океану збирало всіх докупи днище корабля, тут простилалася перед кожним чужа земля, і кожен муситиме шукати на ній хліба сам.

Наша шіфа причалила до маленького острівця в гирлі Гудзону, до берега з нього – рукою подати, і я й подумати не міг, що в тих карантинних бараках з червоної цегли мені доведеться пробути в голоді цілий місяць, поки прийде черга медичного огляду. Нарешті підійшов до мене чоловік у білому халаті, сказав викласти двадцять доларів; лікар довго зазирав мені в очі – я вже потім дізнався, що емігрантів, заражених трахомою, завертали до Гамбурга – і випустив мене до катера. За кілька хвилин я, самотній як палець, німий і майже без грошей, ступив на американську землю.

Згадую ті перші, невпевнені й боязкі мої кроки берегом Манхеттена, а в уяві чомусь постала в пам'яті та мить, коли я, заангажований Адамом Коцком, повернувся навесні 1907 року з Америки до Львова, влаштувався у Народному готелі й зважився з набитою доларами кишенею зайти до кав'ярні «Монополь», що заховалася за спиною пам'ятника Міцкевичу, – там, як казав мені Коцко, збираються на розмови львівські богемісти, які належать до літературно-мистецького угруповання «Молода муза». Можна деколи побачити й Івана Франка за столиком у кутку, де він п'є каву і переглядає газети, зрідка приходить Стефаник…

У смокінгу, циліндрі й білих рукавичках я зайшов до кав'ярні, коли ще було порожньо. За шинквасом біля консолей, заставлених масивними канделябрами, сиділа пухкенька звабливогруда кельнерка; вона, видно, зразу належно мене оцінила, бо не забарилася підійти до мого столика; я замовив каву і з цікавістю очікував завсідників, яких Коцко ще в Америці так колоритно описав, що я напевно зміг би кожного впізнати – молодих українських модерністів, які пишуть свої твори у кав'ярнях не заради екзотики, а тому, що бідні, мов церковні миші, не мають кабінетів. Замість візитної карточки я мав у теці кілька олійних мініатюр, зроблених ще у Грініч-вілліджі, богемному кварталі Нью-Йорка, де колись Едгар По написав свого «Ворона». Були це символічні кунстштюки, на кожному з яких крізь сцени праці, злигоднів, розкошів, розпусти, насильства, оргій проступали деталі статуї Свободи – рука, стрілчата корона, факел, благородне й суворе обличчя античної богині. Я був упевнений, що з цими візитками приймуть мене до товариства і що на мої майбутні малюнки, створені на матеріалі львівського життя, матиму попит.

Я сидів серед могильної тиші в кав'ярні за важким дубовим столиком, покручував у пальцях підсвічник, заляпаний жовтими бурульками воску, й відчував на собі пильний погляд кельнерки: напевне, мій зовнішній вигляд, яким вона спочатку так захопилася, навіював тепер недовіру: а може, це поліцейський шпіцель? «Ну й що, – подумав я, – чим може загрожувати шпик кельнерці?» Проте мені захотілося кудись сховати циліндр, я потримав його в руках, розглядаючись по залі, кельнерка вмить підбігла, послужливо забрала в мене й повісила на вішак поблизу шинквасу. Ми не перемовилися й словом, тиша у кав'ярні ставала напруженою, і я вже подумав, що треба йти геть: ніхто ж не приходить; та в ту хвилину тихо, немов скрадаючись, просунувся крізь відхилені вхідні двері невисокий щуплий панич з інтелігентним обличчям, обрамленим гладкою зачіскою й бакенбардами, до підсліпуватих очей прилипли квадратові окуляри, мав він вигляд сумовито-трагічний, і я не сумнівався, що це зайшов хтось із молодомузівців.

Кельнерка просвітліла, сперлась ліктями на ляду, втопила вказівні пальчики в ямки на пухкеньких щічках і проспівала солодко:

– Пан Карманський п'є нині на сольо-о? А де ж пан Місьо-о?

Сумовите обличчя клієнта ще більше спохмурніло, він став біля ляди, подивився кельнерці в очі й мовив, коротко зітхнувши:

– Отак, пані Малгосю… Отак.