Розділ «Шрами на скалі Роман»

Відказав співець:

– Не золота: важке воно; не високих хоромів: буду завше в походах з тобою, князю; не поля тучного: для мене поле – вся руська земля. А дай мені коня борзого і в Тустань пусти з побратимами-воями привітатися, серед яких ти повелів мені жити, та ще побачити мушу мою ладу Зореславу – дозволь привезти її в зелену неділю до Галича на шлюб.

– Бери коня, – відв'язав князь парного буланого від свого сивого – і залопотіли копита понад Чев'ю.

…Затупотіло понад Чорнанню, що обмиває Тустанську твердиню, – у Підгороддя влітав вершник; і розсипалися, мов розв'язаний букет ромах, – по кущах, у жито, в трави, – дівчата, які вийшли на русалії зеленої п'ятниці з пучками полину в руках – відлякувати русалок.

А вже поверталися з лісової паші корови у вінках з іванового зела й мукали до своїх обійсть; з обійсть виходили газди, несучи перед собою у черепочках запалений ладан, щоб обкурити худобу; вибігали жінки й припадали до коров'ячих вименей, змащуючи їх часниковою саламахою; маленькі пастушки йшли позаду худоби й приспівували: «Повна Ласочка, повна»; на толічці край дороги стояли підгородецькі парубки з гуслями, свирівкою, трумбетою, джоломійкою, дримбою, цимбалами; і дівчата, що розбіглися було по кущах, житах і травах, сполошившись вершника, виходили до музик, обступали з обох боків і розпочинали під музику русальну пісню: «Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жіночок намітки» – викликали з жита русалку, щоб ублагати її, аби не відбирала в корів манну, русалку треба було довго впрошувати, а її голівка в рутв'яному віночку визирала з високого жита; вершник сидів на буланому коні оподалік і вдивлявся в обличчя дівчат, що співали, та Зореслави серед них не було – чи ж то не вона за русалку перебрана стоїть у віночку серед жита; дівчата в лляних сорочках з уставками й брижами довкола шиї, у вовняних фарбанках, простоволосі – у дві коси з червоними уплетами – придивлялися до молодця на коні і впізнавали: був це наречений Зореслави співак Митуса із фортечної залоги Тустанського замку, який по неділях сходив у Підгороддя й дівчат підгородецьких чарував співом, а вибрав одну, та й у похід з князем подався, пообіцявши вернутись, як живий буде, на русальну неділю; повернувся співак, а замок дивиться на Підгороддя високими вежами й чорними бійницями, там перегукується залога – чи ж то Митусу впізнали побратими й кличуть, щоб про похід славний заспівав їм на Трійцю; не чує Митуса: нема серед красунь його Зореслави – леле, та то ж таки її голівка в рутв'яному вінку визирає з зеленого жита; заспівали підгородецькі дівчата жалісливу пісню для молодця Митуси, – та чого ж ви накликаєте Морану на мене, як я ще Зореслави не побачив?

Ой пущу стрілу по всему селу,

Ох, і я в лелю, по всему селу.

Ой пішла стріла по кінець села,

Та убила стріла білого молодця.

А ніхто к тілу не приступиться,

Ох, і я в лелю, не приступиться…

А тоді заспівала русалка з жита, і впізнав Митуса голос Зореслави:

Горе моє, горе, нещасная доле,

Поорала дівчинонька мислоньками поле.

Ой летіла птиця, розпустивши крильця,

Ох, нема і не буде мого чорнобривця.

Ой летіла пава, в садочку упала,

Ох, нема і не буде, кого я кохала!

Стримував Митуса коня, а чобітьми пришпорював під боки, іржав кінь, і рвався Митуса до русалки; та відбувалося свято, знав співець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона, що він живий-здоровий повернувся з походу, – не бачить, бо піснею за ним тужить; виходила Зореслава на межу й пильно в його бік дивилася, враз упізнала й скрикнула тихо, та була ще русалкоюі мусила спитати в дівчат: «А що там в руках у вас – полин чи петрушка, втікати чи залоскотати?» – «Полин, полин.» – загукали дівчата; кинулася русалка бігти житами, а тоді рушив з копита Митусин кінь і, зволочивши жито, вибіг без вершника на берег Чорнані й там ждав його, та довго не було видно ні вершника, ні русалки; заздрісні дівчата співали: «А відки ти, дівчинонько, а відки, а відки, чи не з тої полонинки, що родить ягідки»; палко кохав співець русалку в житі, а потім виніс її на руках, білу, без рутв'яного віночка, на коня посадив перед собою, і злетіли обоє на буланому в небо.

На лету обнімала Зореслава коханого свого й питала: «Як будемо жити, Митусо?» – «Співатимемо, люба. Ти подивися довкола: і сонце, і ніч, і земля, і люди – все те пісня, Зореславо. Життя – пісня, хоч і не завжди весела, та хтось повинен співати, щоб люди людьми були, а не робучою худобою».