Розділ «Шрами на скалі Роман»

Ви йшли переді мною, а я говорила до вас:

Учителю, я чую крик і скарги ваших дітей, і мої обізвалися тим самим голосом… Я не знаю, що було з вами в ту страшну дату, якою позначений цей ваш вірш, та виразно чую, що вона була страшна, бо і я пережила тяжкі хвилини, пишучи свою «Одержиму», – і коли пережила, то повинна ще довго жити… А скільки разів ми свідомо вбивали свої власні думки ще до того, поки вони ляжуть на папір, – щоб мати можливість надрукувати річ, обкарнану, обтяту… Та хай ніхто не думає, що поети нашої доби були вбивцями з легким серцем. Нехай майбутні співці, які прочитають цей ваш вірш, знають, що то за страшні були часи, якщо письменник мусив ставати дітовбивцею…

Пане Франко, – шепотіла я, дивлячись вам у спину, – ви, може, й соромитеся нині за свій плач. Я знаю по собі це почуття. Але саме ті почуття чогось варті, які нам страшно нести на шляхове розпуття. Ну чому, чому все має право на сльози – туга материнська, нещасне кохання, а тільки душа поета, що втратила своїх дітей, мусить мовчати?.. Та скажуть колись люди: коли сей народ пережив такі часи й не загинув, то сильний він.

А може, ми недооцінюємо своїх сил, cher Maitre?.. Я хотіла розповісти вам легенду, яку почула в Сан-Ремо. А легенда така. Сидить в'язень-богатир у темниці не рік і не два, й здається йому, що він осліп, – а то ніч сліпа довколо нього; і здається йому, що він старий, – а то в'язниця стара; і думає він, що його кайдани міцні, – а їх іржа давно поїла. Тільки треба, щоб якийсь рятівник вигукнув: «Устань!» – і в'язень сам вивалить протрухлі двері тюрми.

Ви чуєте, пане Франко, я з усіх сил кричу: «Встань!» Я цей клич вигукнула своєю «Одержимою» – чому ніхто не почув? А ви – ви ж усе своє життя вигукували сакраментальне слово «встань!». «Яка ж то кара Месією, що світ рятує, бути! Всім дати щастя і нещасним бути».

Я дивилася на вашу зіщулену постать, що важко ступала вгору вулицею Понінського, – ви міцно спирались на ліву ногу, немов сівач, – і шепотіла свої рядки з «Одержимої»: «Усі ви допустили, щоб Месія кривавий викуп дав за ваші душі. І вам прийнять було його не тяжко? Віддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогів любов'ю. – Він сам сказав нам ворогів любити. – А ви й зраділи, так вам безпечніше: душа врятована, та й тіло не загине…»

Я йшла за Франком і полемізувала з його ворогами. Я йшла й полемізувала з його друзями, з яких один, без докорів сумління, відпродав моє зображення ворогові. А вороги радо беруть і живих!.. Чи, може, я вам здалася зайдою? Може, у цій пробудженій Франком Галичині ви запрацьовані й у праці своїй, важкій і щирій, надто самозакохані? Панове галичани, добрі мої друзі і хлібо– й славодавці, чому кожен другий з вас готовий мені нагадати, що якби не ви, то й мене не було б? Чому вам так важко признатися до того, що якби не я, то й ви були б інакші. Тож не малюйте мене негарною і вольовою, не називайте мене поблажливо мужчиною, а признайтесь самим собі нарешті: ця чарівна жінка облагородила всіх нас, погляньте на неї: вона вся світиться красою!

Поверніться до мене, пане Франко, й повторіть ці самі слова, ви ж колись мене ними розбудили до праці. Вони мені нині дуже потрібні. А я тоді схилюсь вам на плече й заплачу. Я не раз вам завдавала болю. О, ми вміємо бити своїх – щоб чужі боялись! Але повірте, а втім, ви самі це краще знаєте: в суперечках ми визріваємо, й мусимо це робити, щоб піднятися до культурного рівня наших недругів. Перестаньмо пихато й задоволено квакати на своєму хуторі, це ж запорука нашого авторитету.

Почекайте, cher Maitre, я хочу схилитися до ваших рук.

Та зачинилися за вами двері…

Дорогий пане-товаришу, я втомилася роздумами, пора спочити… Та ось згадала: колись у Колодяжному ви розповідали мені план однієї драми, елементи тієї розповіді я впізнала у вашій «Кам'яній душі». Та від плану я сподівалася кращого… Замість того, щоб віддати більше сил творові, ви мусили – для прожитку, а може, то ваше покликання – писати масу дописів по всіх усюдах… І ще тоді ви мені говорили: «Напишу повість про Митусу». Де вона? Ви їй скрутили голову? А може, ще напишете? Я вам підкажу дещо – з демонології, фольклору, це ж моя парафія. Приймете?

Русального четверга 1238 року навіть Німецькі ворота зеленіли липовим клечанням, і весь Галич від річки Чев на заході до Сілецьких висот на сході, від Дністра на півночі до лісистого Викторова на півдні маївся урочистою зеленню: і княжі хороми на Золотому току, і Богородицький собор, і окольне ремісниче пригороддя втомлювалися в пахощах прив'ялої на сонці зеленоти, якою замаїли галичани Данилову столицю, цього разу не від русалок та босорканей, не від граду й мору, а на честь великого князя, що повертався з-під поліського торгового города Дорогичина з полоненими тевтонцями й самим магістром ордену Бруно; магістр ішов попереду безоружноїрицарської юрби без панцира і зброї, засвідчуючи ганьбу польському князеві Конраду Мазовецькому, котрий навів тевтонців на Волинь, і – славу галицькому князю: не ліпо бо єсть держати наші отчини крижевниками, то поідоста Данило на них у силі тяжце…

А та тяжка сила – і кінна, в кольчугах, у шоломах, із списами й щитами, і піша, з луками, рогатинами й сокирами, – ішла видимо-невидимо за своїм князем, що їхав на сивому коні в розстебнутому червоному корзно, в синьому каптані й червоних гачах, заправлених у чоботи з зеленої хзи[53]; за дружиною тягнулися вози з волинським продовольством для галицьких городян і тевтонським завойованим оружжям – в'їжджав до стольного города звитяжець-князь, щоб після довгої й кривавої тяжби з боярами зайняти стіл свого вітця й сказати коромольникам: «Робіть так, щоб вам не було гірше», – а папським послам, які вже сумирно ждали на нього в Галичі, показати меч на своєму поясі й погодитись на оружну допомогу від латинян, стривожених вістями про спустошені ордою Володимир і Торжок, Козельськ і Чернігів.

Терновий кордон проклав на заході Данило і тепер ждатиме: хай без покори, та на рівних правах проходять через руські митниці німецькі, угорські й польські полки проти спільного ворога, бо єсьм готовий до битви, об'єднавши під своїм берлом Галичину й Волинь.

Князь зупинився біля Німецьких воріт, зійшов з коня і власноручно прибив свій стяг на брамі; блюдники відчинили навстіж: ворота – перед Данилом постало людське море й величний город у зеленому маєві.

Народ клекотів, гудів, ревів, вітаючи переможця, та бачив князь, що серед цього святкового натовпу й бояри суть: одні на бік князя стають безповоротно, другі улесливо в очі заглядають, прощення благаючи, а ще інші лють свою ховають у попіл, щоб не яріла, та аби й не погасла; знав тепер князь, на кого має опертися: щиро вигукують йому славу гамарники, боднарі, лимарі, прасоли, пасічники з Медині, поромники з Перевозця, шевці з Сапогова – їхні діти й брати билися під Дорогичином з крижевниками, – а звитяжну пісню, що підняла в битві упалих духом воїв, склав кметь з-над Буга – співець Митуса.

І сказав князь:

– Слава воям моїм і вам, ремісні люди, і вам, ратаї: озброюєте ви нас, одягаєте й годуєте! Слава й співцям, що звитяжні пісні складають, тож: повітаю я нині знакомитого мого співця Митусу: знав я, куди посилати дружини свої на полі битви, він же знав дух воїв. Виходь, Митусо, і стань біля мене!

З першої лави піших дружинників вийшов нічим не примітний, у сірому каптані, проте вродливий і статний парубійко з гуслями через плече; і помітив князь, як під схвальні вигуки юрби соловіли улесливі очі бояр, що стояли перед ним, готові й на коліна впасти; князь утямив, що, певно, завелику честь робить смердові, й ця нинішня честь Митусі озлобить бояр, а в серці співця гординю посіє, та про грядущу битву з ордою згадав і сумнів свій умить притлумив: а хто піде в першій лаві на злого ворога – Молибоговичі, Судиславичі чи ратаї, ремісники і кметі? Він окинув гусляра ласкавим поглядом і мовив:

– Чого просиш у мене, Митусо?