Розділ «Шрами на скалі Роман»

А ще той дощ, та львівська холодна мжичка, що діймає до костей! Та я таки того ж дня, після розмови з Павликом, пішла на Чарнецького до Товариства, щоб побачити вас. Не застала. Микола Федюшко, критик, сказав, що ви тільки-но пішли додому, та напевно по дорозі зайшли до кав'ярні Шнайдера випити кави й переглянути газети. Я розглянулася по стінах: десь тут мав висіти мій портрет, помітила зніяковіння на обличчі Федюшка. «Ваш портрет Трупі забрав, – сказав він. – Продав…» – «Продав?! – перепитала я упалим голосом. – Але ж ми…» – «Портрет купив галицький намісник, він колекціонер і добре платить».

Я відчула, як здерев'яніла моя права рука і стала такою ж безвладною, як ліва; я стояла посеред кімнати, немов безкрила Ніке: замість крил відтяли мені віру в людину. Трупі – цей ввічливий, чемний і талановитий Трупі – продав мене? І кому – польському аристократові! Скількох уже отак було віддано чужинцям, подаровано за спасибі, gratis, а це – за гроші! Вперше в нашій історії…

«І я буду в тій колекції, серед графинь, як хто – російська чи українська дворянка?» – спитала я врешті Федюшка.

«Може, як українська поетеса…»

«Це зворушливо: галицький намісник – меценат українських поетів… Почекайте, а може, я належу до польських магнатів, до компанії намісника, треба дослідити свій родовий корінь… Ви не знаєте, хто у Львові займається генеалогією?» – не вгамовувалась я, ніби це Федюшко продав мій портрет намісникові.

«Панно Лесю, – переконував мене критик, – Трупі мав право продати свою роботу… Ви теж щось отримуєте за поезії…»

Федюшкова логіка не допомагала. Я почувалася зрадженою, не потрібною тут, чужою не лише Павликові й Трушеві; мені, як ніколи, треба було побачити вас, щоб переконатися в протилежному. Я вийшла з будинку Товариства й подалася на Академічну.

А далі було так.

Із кав'ярні Шнайдера вийшов Іван Франко – у широкополому сірому капелюсі, з піднятим коміром плаща, без парасолі, руки заклав у кишені й, щулячись під дощем, пішов краєм тротуару, ставлячи ліву ногу твердше, злегка налягаючи, мов сівач; і я подумала, що цей титул найкраще підходив би для Франка – сівач! Я могла вас наздогнати, та раптом стишила ходу й пішла слідом за вами, як ішла все своє життя. І так було мені затишно й разом з тим тривожно: я ж іду за Франком, самим Франком – як він скаже потім у «Мойсеї» – у мандрівку століть з його духа печаттю. І так було радісно від того, що мені, кволій жінці, випала аж така щаслива доля – йти разом з вами в безсмертя. Та тут, немов канчук, ударили мене безнадією ваші слова, над якими я проплакала всю ніч у Сан-Ремо:

Тату, тату, тату!

Се ми твої невродженії діти,

Се ми твої невиспівані співи,

Перед часом утоплені в багнюці…

Не вийдете на світло, небожата,

Не вивести вже вас мені до сонця!

Я сам отсе лежу у темній ямі,

Я сам гнию тут, до землі прибитий,

А з диким реготом по моїй груді

Тупоче, б'є моя лихая доля!

Яке безсмертя, яка вічність, – зойкнула в мені моя душа, – коли наші твори – наші діти – вмирають ненароджені, бо для них нема повітря, їжі, бо вбивають їх у нашій утробі власть імущі або ж душать, коли й народяться, немов котят, і вся наша енергія йде на зализування завданих нам ран, замість того щоб ішла вона на створення нового життя в штуці!