Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Як – не знала? Я ж філолог, працюю в університеті. Археологія – моє хобі, а наш Михайло Федорович радо набирає ентузіастів… Знала, звичайно. Але в цю хвилину, коли ви розповідали, я відчула всю безодню невимовного болю поета.

На мить я зрадів, що випадок послав мені компетентного співрозмовника, та водночас відчув у душі жаль: купальська ніч ніби стускніла, а ми обоє враз стали звичайними давніми знайомими. Я глянув на Адріану – при світлі місяця смутніло її обличчя – й знову побачив у її очах ту ж предковічну, властиву тільки жінкам скорботу.

Ми довго мовчали, немов утратили контакт чи вибиралися з якоїсь незручності. Врешті Адріана проказала ледь чутно, сама до себе:

– Невже не було у Франка напередодні ювілею хоча б єдиного світлого проблиску?

– Мабуть, не було…

– Мусив бути… І я знаю: велику радість мав Франко – лист від Лесі Українки!

– Від Лесі Українки – лист? Не було його. Леся лежала тоді в Сурамі смертельно хвора.

– Був лист від неї! – вперто вимовила Адріана. – Був… Повинно у вашому романі проблиснути хоч трохи світла, вигадайте… Або ні – не ви. Про лист від Лесі Українки розкажу я. Слухайте…

Вона занурила пальці в своє довге волосся, стягнула його туго назад повище вух, і я побачив Лесю Українку – достоту таку, як на одній із кримських фотографій.

IV

Cher Maitre! Дорогий пане-товаришу… Ви дозволили мені так звертатися до вас, і за це я вельми вдячна: таке звертання робить мене рівноправною з вами. Рівноправною, але тільки перед обличчям вічності; нині ж я, як ніколи раніше, дуже чітко усвідомлюю той дистанс між нами – учителем і ученицею, мозолеруким каменярем і білоручкою, витонченою хворобами, родительською опікою, салонною освіченістю й безнастанним навчанням у суворій школі Івана Франка, який, проте, рідко коли мав час для витончування себе самого, бо з ранку до ночі був зайнятий розчищуванням плацу – для мене і для таких, як я.

Кажу про рівноправність, яка полягає не в кількості створеного, не у вагомості й цінності літературної продукції, а у самій лише відвазі назвати себе в наш час поетом і до останньої хвилини життя не зректися цього звання.

Скажете, що я зарано заспівала заупокійної: я ж іще досить молода та й ви не дідуган, живуть же люди і до ста літ, дай Боже й нам, es lebe das Leben[51], яке вже кому суджено! Я зовсім не збираюся правити завчасно панахиду по нас, та про цю рівноправність – перед майбутнім – примусила мене задуматись не так моя недуга, та й ваша – теж, як жорстоко несподівана смерть Михайла Коцюбинського цієї весни, адже йому не виповнилось і п'ятдесяти. Чому ми так дружно й рівноправно стали зникати, немов голодного переднівку? Чи це симптом грядущого лихоліття, напередодні якого, щоб не бачити його, не спливати кривавими безсилими сльозами, відходять найраниміші люди? А чи настає зміна поколінь, бо – як сказав колись поет – «не нам, знесиленим журбою, роздертим сумнівами, битим стидом, – не нам тебе провадити до бою», і звільняються місця для новітніх Єгошуа – месників дужих, що приймуть нашу зброю?.. Я не втішаю себе марним оправданням нашої немочі, проте кажу-таки в цьому, можливо, останньому листі до вас: хіба то мало – вижити голодного переднівку й не стати злодієм, убивцею, самовбивцею, жебраком, а коли й не вижити, то залишити для дітей хоч дрібку духовного харчу? Хай наші страждання і знесиленість стануть актом звинувачення не нам, а тим, хто не дав поетам можливості наповнювати духовним харчем світові шпихліри, а лише здобуватися на прожиток, щоб не загинути голодною смертю. У моїй Грузії тепер тепле літо. Кажу – «моїй», тому що для мене, зовсім-зовсім безсилої, вона ласкава й добра, як сестра; коли ми з мамою й моїм чоловіком переїжджали з Кутаїсі в підгірське селище Сурамі, так заповзято шуміла голуба Ріоні, немов хотіла переконати мене в сталості буття і марності страху перед метаморфозами; я тоді повірила старому Овідієві, що над незмінною рікою життя у безперервному оновленні вічно існуватимуть народжені нею розмаїті форми, і я вже знаю, що коли стану зелом або кущем, то це буду я, і моє «я» йтиме у вічність у безконечних перемінах так само, як із невідомих і вічних перемін воно вийшло. Тож нема чого настроюватися на moll, тим більше, що й на лежачих світить сонце і дивляться зорі – і все це ще мені не заказано.

Сурамі – чарівна місцина: через вікно дачі пана Попова, в якого ми замешкали, видно будиночки, що вишикувалися рядами на терасах, легкі, немов іграшкові, а за ними густа синь; і щось у тій синяві вирисовується таке, чого вловити не можна, але воно є – це, мабуть, проступають контури Ломиського хребта, за яким височить Казбек.

Я вдивляюсь у ту примарність, і згадується мені – знаєте що? – моя подорож з Чернівців до Буркута, це було двадцять років тому; пам'ятаєте, я писала вам у Криворівню, щоб ви, не дай Боже, не пішли кудись на рибу, бо я дуже жалкувала б, якби не застала вас… Я їхала фірою, запряженою парою буланих, – найняли у Вижниці – і вся була в полоні вражень від знайомства з Ольгою: у нашому знайомстві з Кобилянською є щось виняткове, символічне і, зрештою, симптоматичне. Дві писательки з двох протилежних кінців нашої роздертої України зустрілися й подружили кріпко й щиро – дві самотні жінки, яким доля присудила вибиратися із своєї самотності не у вузьке сімейне коло, а у велику рідню, ім'я якій – народ; і я тоді ще подумала, як завзята емансипантка, що в духовній сфері, зокрема в літературі, настає час амазонок… Я про це думала, а коні тим часом витягли фіру на Німчицький перевал, що за Вижницею, і я раптом побачила внизу, при заході сонця, щось таке гарне й срібне, як мрія; мені сказали, що воно зветься Розтоки, а я й донині вірю, що воно ніяк не зветься, що його вже тепер там нема, бо щось таке може показатися тільки раз і зникнути, немов людське життя – неповторне у своїй прекрасній миті й цілковито підвладне невблаганній силі метаморфоз. Чому та мить так коротко триває – тільки у праці, а для втіхи її не вистачає?..

Переночували у Яворові в Окуневських, а вранці наш вижницький візник повіз мене до Буркута через Криворівню. Я так бажала й так боялась зустрічі з вами! Якими ви стали після битви? – думалось мені весь час. Хтось говорив, що Франко замкнувся у собі, заховався в шкаралущу неприступності й недоторканості; все моє єство протестувало проти такої іпостасі мого метра, якого і я не шкодувала в суперечках, і то тоді, коли на нього, здавалось, падало небо, звідусіль насувались градові хмари, а він, немов мольфар, стояв на своїй кичері, розганяв ті хмари закляттями й був сповнений бадьорості, злості, віри й непокірності; з таким Франком хотілося сперечатись, і я не боялася ранити пораненого, знаючи, що він витримає ще й моє.

Я й донині не згодна з вашою статтею «З кінцем року», надрукованою в «Житті і слові» 1896 року: стільки там специфічно галицького егоцентризму, і я відповіла на неї своєю – «Не так тії вороги, як добрії люди». Ви, шляхетна й мужня людина, не побоялися надрукувати її в журналі разом із своєю відповіддю «Коли не по конях, то хоч по голоблях». Що ж, напевно, я особа невдячна, але, як максималістка, я б себе не поважала, якби із вдячності за ваше добро, науку, публікації не висловила вголос своєї незгоди з вами. Я щаслива, що ми тоді не посварилися, зумівши відрізнити публіцистику від приватних справ, наш контраверс не мав фатального впливу на дружні стосунки, та все ж холодок, мов дотик смерті, таки прослиз між нами, і ми в Криворівні, у господаря Мітчука за чаєм у присутності Гнатюка терпко повторили головні наші постулати колишньої дискусії. Я каюся, що допустила до цього, та багато в чому завинив Гнатюк своєю поблажливістю до мене й тією реплікою, що мала звучати як жарт, а для мене була образливою: ми ж таки трохи інакші – галичани й наддніпрянці, хоч ця психологічна відмінність не завадила галичанинові Кінашу стати гетьманом України, а у наш час, наприклад, наддніпрянцеві Гнатові Хоткевичу створити найкращі твори про Гуцульщину, до рівня яких не дотягнувся жоден галичанин.

У Криворівні ви з Гнатюком уже чекали на мене, обидва вийшли з Мітчукової хати, коли я перейшла через кладку на Заріччя; я ждала вашого радісного вигуку, адже від останної нашої зустрічі в Колодяжному минуло цілих десять літ, я ждала вашого дзвінкого сміху, ви ж колись уміли так заразливо сміятися, тож була прикро розчарована, коли ви, зсутулений і наче менший зростом, ніж були колись, пішли мені назустріч отяжілим кроком, пильно оглянули мене всю своїми холоднуватими синіми очима, ніби по-новому оцінювали, торкнулися пишними вусами моєї кисті, а потім чемно запросили до господи. Гнатюк, здається, був розчарований моєю зовнішністю – що ж, на Трушевому портреті я виглядала набагато імпозантніше, – він увічливо посміхався, та особливого захоплення мною я на його лиці не прочитала; мене вмить заболіла давня рана, завдана ще в дитинстві матір'ю («Леся негарна, недотепна, нецікава»), я тут же спробувала заглушити біль згадкою про молодого Франка, який під час свого першого візиту в Колодяжне, коли мені було п'ятнадцять років і я писала свої перші вірші, лежачи в ліжку, застав мене якось за писанням, ласкаво й довго дивився на мене і, видно, побачив у мені щось незвичайне, бо сказав: «Ви вся світитеся, панно Лесю»; я хотіла забальзамувати цією згадкою розвереджену давню рану, та ваші очі були холодні й не бачили в цю мить того мого світла, – і я з прикрим настроєм сіла за стіл.

Господиня принесла нам у полив'яних горнятках пахучого малинового чаю, а в мисці – накроєного тугого будзу, схожого на голландський сир; ви, не дотримуючись етикету, відразу взяли горнятко обома долонями й смачно сьорбнули; я бачила, як вам не хочеться розпочинати розмову, ви були мовчазний, замкнутий, відчужений, і я тоді подумала скрушно і з нехіттю: «З цим чоловіком щось коїться, якийсь він ніби приголомшений», – не люблю бачити людей, що вже перешуміли, надто коли бачила їх у найбільш голосний шумливий час…

Незручну мовчанку порушив Гнатюк: