Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Писав же Даниїл Заточник: «Багатого мужа всюди знають, і в чужій землі він має друзів, а бідний серед своїх незримий ходить. Багатий возглаголить, і всі його слово вознесуть до хмар, а бідному вуста замкнуть». Заодно з володарем можна стати, коли володар справедливий… А коли ні, то повчав той же книжник: «Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа – як вогонь під клоччям…» – Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із-за спини на груди, вдарив пальцями, немов по струнах, і заспівав:

Ой пане Іване, обмурував двір,

Обмурував двір білим каменем,

А ворітенька з жовтої міді.

А на тій міді стоять намети,

Стоять намети, як біль біленькі,

А в тих наметах сидить пан Іван.

Ой стучить-гримить з поля сторожа,

Та вдариться в жовті ворота:

«Пане Іване, чи спиш, чи не спиш?»

– Як чуєш, співаю я ще, князю, – посміхнувся Митуса тою ж зухвалою посмішкою, опустив ліву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.

Не виминав співець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарював чоло, слухаючи нелюбу йому пісню про Івана, що не бачить далі свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своїм незалежним поглядом: «Бачу, як кипить у тобі нестримна лють, що ось-ось зірветься, мов собака з ланцюга, та все одно співатиму про двір простого кмета, з якого вийшов сам, про сплюндрований тобою, князю, двір». Князь думав вище: «Зміни, Митусо, подле ім'я на княже, і зміст пісні стане ширшим – вилетить з-поза кметського тину на всю державу й стане тоді сильнішою держава. Ти не розумієш цього, Митусо. Не розумієш, що такої, як оце проспівав, пісні кметь і не почує, а злобний боярин візьме для себе за свою й піде з нею на нові чвари – на втіху орді».

– Про який двір і про якого боярина, іменованого Іваном, співаєш, Митусо? Може, про Жирослава, який набріхував на Мстислава Удатного, ніби той замишляє з половецьким ханом Котяном проти мене зраду, й був прогнаний з Галича, мов Каїн з Адамового дому? Чи про Судислава, який навів угрів у Галич, а люд галицький, виганяючи його разом з королевичем Андрієм, кидав за ним камінням? – князь м'яв долонею чорну з сивизною бороду й неблимно дивився на Митусу. – А може, про того Пилипа, який багато років тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на банкет, щоб там обох потруїти, – й потруїли б, якби мене не попередили вірні слуги… Ліпше б тобі жилося під угорським королем, ніж під моєю рукою, Митусо? Камси! – розпалювався Данило. – А я простив, я був добрий і слухався заповітів Мономаха… А може, співаєш хвалу тим болохівським боярам, які себе високо князями титулували й із зрадливим Михайлом Чернігівським коня підо мною вбили, і князь твій, скинувши корзно, пішки втікав з поля… Я ж узяв Галич і теж тоді їм простив. А за те боярин Молибогович на пиру вилив мені в лице вино з чаші, я ж, сповідуючи заповіти Мономаха, сказав смиренно: «Бог їм відплатить». А може, про тих болохівських бояр співаєш, які ординськими баскаками стали і для орди данину почали збирати?.. Надто добрий я був, що не личить господину. Та напоумив мене врешті соцький Микула, сказавши: «Господине, не подушивши бджіл, меду не їсти». І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Бомсу відплату – сам відплатив, пішовши шляхом вітця свого. Чи мало я терпів, говори ж!

– Скамсу, князю, – відклав Митуса кубок з вином. – Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кмета, сином якого я єсьм, про смерда, про невольника – про тих, хто єсть народом, ти й не згадуєш. Зависоко сидиш – не бачиш… Проте чому ні – згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр – трутнів, а тисяцькі твої винищили простолюд – бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? А те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця, – немудро чиниш. Не можна на старе повертати… Не про бояр моя пісня – про народ. І ти в ньому, князю, шукай нових сил. Сам кулак уже не допоможе. Час тяжкий, то й зброю ліпшу треба мати. Не лише меч важитиме віднині, сильніша зброя від меча – мисль.

…Зореслава підкладала поліна у вогонь, князь придивлявся до неї і впізнавав: після перемоги над тевтонцями він увійшов до Галича русального тижня, на знак звитяги повісив на Німецьких воротах свою хоругов і звелів відправити в соборній церкві Богородиці Службу Бомсу. Тоді вінчався славний співець Митуса з тустанською красунею Зореславою, і князь благословив молодих.

– Ми вже не виправимо своїх помилок, професоре, – сказав після довгої мовчанки Франко. – І нічого вже не додамо до того, що нам вдалося зробити. Продовжувати наші добрі справи й виправляти наші помилки буде нове покоління в новому столітті. А наша праця стане часткою суспільної матерії, форми якої нині можемо лише передбачати… Але в тих нових суспільних формах буде свій чіткий порядок, і звалювати до однієї купи грішне з праведним, як це ви тільки-но спробували зробити, ніхто не дозволить. Так, ми батожили словами наш народ, щоб розбурхати його з мертвої сплячки, та водночас і говорили йому, хто він і яке його майбутнє. «Борітеся – поборете!» – закликав Шевченко, і Леся будила уярмлених: «А хто ж були ті вояки одважні, що їх під прапор свій зібрав Спартак?», і я ніколи не сумнівався у нашому майбутньому: «Та прийде час, і ти вогнистим видом засяєш у народів вольних колі»… Куліш же відправляв над народом панахиду блюзнірськими рядками похвали цариці Катерині, яка «гадюку за Порогами убила»…

Ольга Федорівна не зводила очей з Франка і професора, слухала їхню розмову, а сама вся в напрузі прислухалась до тиші у горішній кімнаті. Франко вже розповідав гостеві про свої гімназійні часи в Дрогобичі, згадував трактирню Єгера й Тептюжівський ліс, а тиша нагорі щораз дужче непокоїла жінку, й вона поступилася в коридор.

Почувся легкий стукіт у двері – до кімнати увійшов Стефаник. Франко нерозуміюче дивився на гостя, дивуючись, що привело його сюди з далекого Русова; погляд поета потеплів, він підвівся, щоб привітатися з молодшим колегою, ступив крок – і раптом здригнувся від проймаючого крику Ольги Федорівни в горішній кімнаті, де лежав хворий Андрій.

– Не розповідайте далі, – прошепотіла Адріана. – Мені стало страшно: навіщо долі треба було ще й смертю сина ранити і так безжально пошрамованого Франка?..

– Хіба ви не знали цього факту? – спитав я.