Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Лессінг мав рацію, людям властиво помилятися… – Грималюк уникнув пильного погляду Франка і продовжував. – Ви, пане доктор, не знали особисто Куліша, а тому не могли бути до нього більш поблажливим. Це людина старої дати, але – якої ерудиції! І, незважаючи на свою неврівноваженість, – добрих намірів… Візьміть його слова із «Крашанки», над ними варто замислитись: «Сидить завзятий русин із своїм лютим ворогом ляхом у тісній тісняві й, мов два леви, роздирають один одному груди, втішаючи спільних ворогів своїх, і ніби ті гладіатори перед римським соборищем народів, обоюдно готують собі смерть».

– Я пам'ятаю ці слова, професоре, вони актуально звучать і нині, коли їх вихопити з контексту «Крашанки». А весь твір свідчить про байдужість Куліша до того факту, що поляки, живучи поруч з руським хлопом у тій тісняві, не знають і знати не хочуть його потреб, мови і навіть уві сні не допускають, що Україна може існувати без них. Зрештою, Куліш часто не знав, на чий бік стати – на бік шляхти чи російського дворянства, бо він, хоч і немало зробив вартісного для свого народу, не вмів бачити нових сил у його надрах.

– Вибачте, – Грималюк глянув у вічі Франкові, – чи не говорить у вас задавнена антипатія до цієї непересічної в історії нашої культури людини?

– Ні, – категорично відказав Франко. – Я не гніваюся, що він колись назвав мене неуком. Чому ви тоді за ним повторились – не второпаю. А з нього виперла образа представника старшого покоління на молодше, яке почало бачити далі. Я те слівце пропустив мимо вух. Та коли відомий поет ображає народ, з яким жоден інший не витримав би суперництва щодо кількості пролитої крові, який своїми кістками писав історію боротьби за волю і, не втративши почуття гідності, поставив у піснях пам'ятник своїй високій мислі, – чи можна тоді мовчати? Хіба ви не читали, як він обзивав козаків пияками та розбишаками, а Хмельницького – паливодою, який платив орді за службу козацькими дітьми, як бідкався, що польському гетьманові Стефанові Чарнецькому довелось опаскудити свої лицарські руки, палячи кості Богданові? Ви знаєте, я й нині не можу повірити, що автор не оцінених ще повістей, оповідань, поезій, упорядник етнографічних збірників, редактор «Основи», перекладач міг так низько впасти!

Франко підвівся, він був схвильований, червоні прожилки помережили його обличчя.

– Ви мені скажіть, скажіть нарешті, – не вгамовувався Франко, – чому англійці не обляпують болотом Кромвеля, який за своє життя наробив багато й злого, а ми, русини, завжди готові наплювати на своє й прославити тирана? Хмельницького Куліш охаяв, а Катерині II проспівав осанну. За що? За Радищева, за Пугачова, за Калнишевського, за кріпацтво?

– Ви теж могли б дещо промовчати, – різко відказав Грималюк. – Хоча б про Куліша…

– Навіщо? Невже наша нація ще не дозріла до такого рівня, щоб могла об'єктивно, без зайвої побожності, екстазу оцінити працю своїх сучасників? Від цього ми б не змаліли, навпаки, здобули б право розмовляти з чужинцями як рівні…

– Пане Франко, – потеплів погляд Грималюка, – я не ідеалізую Куліша, хоча від часу його смерті мене наче стало менше. Куліш був мій приятель. Та не лише тому я виступив у пресі проти вашого вигуку «Не люблю Русі!» Мене заболіло інше… Мені хочеться нині переглянути свої симпатії до Куліша й колишні антипатії до вас… Пантелеймон, длубаючись в архівах нашої бувальщини, добачив у гріхах предків причину нещасної долі України й ті гріхи картав. Несправедливо, без такту, але з болем. А ви, пане доктор, хіба єлеєм мазали? І взагалі… Чи не забагато наші духовні проводарі лаяли й батожили свій народ, будячи його зі сну? «Раби, підніжки…» «Мов паралітик той на роздорожжу…» «Народ наш, мов дитя сліпеє зроду…» «Обтяжіла й сентиментальна раса, не здібна до політичного життя на власному смітті…» «Паралітики з блискучими очима…» Шевченко, Франко, Леся Українка. І Куліш туди ж: «Народе мій без честі, без поваги…» А чи не пора тому народові сказати добре слово, якого він вартий, – щоб повірив у себе, свою силу й доброту… Таж він уже змучився від безперервних батогів і проклять – чужих і наших!

Франко мовчав. Він знову сидів на краєчку стільчика і зважував почуте: чи має рацію Грималюк. І чого більше потрібно нині – любові чи ненависті? А любові якої – сентиментальної чи лютої? А ненависті – амбіціозної чи болем зродженої? Ми стоїмо сьогодні на світанку волі – не повторімо ж помилок предків наших, які колись, входячи у пітьму, не могли знайти потрібної міри цим альтернативним категоріям і невіданням своїм прискорювали смерк.

Розправив руки Митуса, аж захрустіло в суглобах, ступив крок від порога до тисового столу, за яким сидів Данило й чекав поклону від невпокірливого співця; вдивлявся князь в обличчя Митуси, на якому тільки що згірклістю тінилася покора, гнів у серці володаря м'як, мов віск на сонці: озивалася давня приязнь до співця, який сам, без поклику й повеління, двадцять років тому прийшов до нього з Болохівської землі – князь тоді оволодів Бакотою на Пониззі після смерті Мстислава Удатного, і вимучений боярськими здирствами люд вельми радів Данилові.

Вдивлявся з осторогою, бо й сам не вірив, що Митуса, який ніколи не боявся ні стріл, ні списа, ні меча, міг раптом так злякатися погрози князевої, щоб аж на коліна впасти; і осторога та була не даремною: як тільки Митуса розправив розв'язані руки, враз не залишилося й сліду від гіркоти, випечалуваної на устах, – на її місці заграла зухвала посмішка.

Стиснув Данило в долоні срібну чашу, аж зігнулася креш, і ще раз ствердив для себе, що немудро чинив, коли, отроком прийнявши княжий вінець, попустив віжки громадам і боярам, міцно натягнуті вітцем Романом.

Задумав молодий Данило добром з'єднати собі людей. Дарма що книжник Тимофій уславив покійного князя Романа найдобірнішими словами, які силу означають, – і левом, і риссю, і орлом, і туром, – боявся юний князь жорстокої слави свого вітця, який громадам віча скасував, зрадливих бояр живими в землю велів закопувати, а литву запрягав у плуги. Подумав, що не можна затискати кулак тоді, коли він більше не стискається, бо супроти волі ув'януть пальці й розтуляться в знемозі; що треба зрідка попускати попруги на конях – натруть-бо худобині боки до крові й усе одно треба буде випрягати, ще й лікувати; що батогові вряди-годи слід дати й спочити: звикне твар до безупинного посвисту й перестане чути спонуку.

Прийнявши княжий вінець, постановив Данило сповідувати заповіти свого великого предка Володимира Мономаха, який радив по-вітцівськи лагодити поспільство до битв з поганими, не губити душ невпокірливців, навіть якщо який заслужив і смерті, не давати сильним принижувати слабших, бо ж звісно, чиї шати світлі, тих і мова чесна; і не гордитися званням своїм, пам'ятаючи, що воно Богом дане і ним забране може бути.

Як задумав, так і чинив Данило, маючи ще й гадку про те, що співці Мономаху славу співали й називали його, як і Володимира Святого, сонцем, – сподівався галицький князь хоч малої вдяки од людей, бо мав на це право. Хіба не він у краю, роздертому й знесиленому кривавими міжусобицями, подав взірець справжнього братолюбства? Он неподалік Тухольських воріт, в урочищі Святославів, височить могила третього сина Володимира Великого – Святослава, який після моторошної смерті братів Бориса й Гліба втікав від Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана, був тут зупинений печенігами, посланими братовбивцем, і порубаний на мак невірними ізмаїльтянами. Тож: чи не перший в історії Руської держави Данило Романович подав братню руку молодшому Василькові, назвав його другим правителем і віддав йому Володимир?

Мав Данило право сподіватися на добре слово від людей: і уграм, і ляхам місце їхнє вказав, і крижевників відбив од Руської землі; тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофій, родом з Києва, співав хвалу Мстиславу Удатному й Данилової слави не поминув словом високим.

Так було і так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчаків тих гуляло в степу не більше, ніж: бліх у княжому теремі, – можна було вибирати час і для ловів, і для писань, ще й для напучування на добро й милосердя; Данилові ж випала така фортуна, що Мономахові й снитися не могла: немає нині місця милосердю, весь народ мусить бути зібраний докупи міцною десницею володаря, щоб міг вистояти перед страшним силою й жорстокістю ворогом, і хто не коритиметься цій руці, буде скараний – така воля часу, а не князева. Тож і за цей почин князь вартий доброї пісні від співця; та й не лише слави жадає нині князь – допомоги.

Данило помітив зухвалу посмішку на устах Митуси, та волі своєму гніву ще не давав: чей отямиться співець і, в книгах учений, зрозуміє врешті найпростішу істину, що не можна вже для свого лише вдоволення й вигоди жити, бо довкола ворог готує вічну неволю і весь народ повинен стати з князем заодно…

Останні слова Данило вимовив уголос, і промовив Митуса: