Розділ «Шрами на скалі Роман»

Ольга Федорівна, заспокоєна й тиха, стояла у дверях, які виводили з кабінету в сходову клітку до горішньої кімнати; очі, недавно хворобливо збуджені, пригасли, вона спокійно дивилася на гостя, чекала розмови і в той же час наслухала, чи не стогне, не кличе її згори тяжко хворий Андрій. Тарас і Петро поїхали на літо в Криворівню до Якіб'юка, Андрій, мабуть, не поїде туди вже ніколи.

Нарешті професор Грималюк здобувся на слово.

– Що так скажу, пане доктор… Сталося те, чого в нашій Галілеї можна було найменше сподіватися: чим завзятіше на вас нападали свідомі галичани, тим вище підносили вас і захищали несвідомі – отой, як ми любимо називати, простий народ, який несподівано швидко просвітився. І я, людина, яка довго не могла змиритися з вашою категоричністю, зрозумів урешті, що просвітили той народ ви… Я відвідав щойно своє рідне село після довгої розлуки. І що побачив: неписьменне село стало читати, і читають переважно Франка.

Письменник невдоволено поморщився, він не терпів підхлібства, а ним тут запахло: надто різко перейшов Грималюк від цілковитої негації його особи до беззастережного схиляння перед нею.

… мовчали обидва, вивчаючи один одного: Франко – аристократичну поставу професора, Грималюк – змізернілий зовнішній вигляд поета, який ніяк не гармоніював з його особистістю.

– Дурниці, вибачайте, мовите, – сказав з нехіттю. – Це загальний рівень світового культурного розвитку зачепив нас. Не було б мене, був би хтось інший.

– Дозвольте мені не погодитися з вами. Я дедалі більше переконуюсь у силі видатної особистості.

– Маєте певну рацію, – присмирнів Франко, опускаючи їжачі голки. – Сильні особистості вбирають у себе загальний фермент. Та не всі мають можливість перетворити бродіння у вищий продукт… Візьмемо для прикладу хоча б Вагилевича. Хіба він на свій час менше знав, ніж я, або ж бажав менше добра зробити для народу? Зовсім ні. Але ж не мав він елементарного оточення й був голосом, що волає в пустелі… Та що там говорити, у нас і Шевченко, і Толстой, і Золя… Якби ми з вами жили в часи Шашкевича, з нами сталось би те саме, що з «Руською Трійцею». Епоха народжує особистості.

– Але ж особистості теж формують епоху…

Франко не відповів. Схилив голову й замислився – може, перечікував мить, поки знайдеться інша тема для розмови; йому, зрештою, хотілося знати, чого прийшов Грималюк – перепросити, душу очистити чи справді засвідчити, що існує на світі українська професура, і брешуть вшехполяки, стверджуючи, що українці не мають ким обставити кафедри у Львівському університеті.

Поет сидів у задумі, й здавався він у цю мить професорові недосяжним, вивищеним на постамент. Грималюкові згадався годинник на празькій ратуші: коли вибиває година, у віконці пересуваються лики апостолів, гордовитих, мудрих, скромних, та смерть з косою обіцяє усіх їх зрівняти й упокорити; цьому ж апостолові смерть не загрожує, він за життя став безсмертним, і докір сумління за колишню зневагу до цієї людини нудив душу, професор бажав висповідатися.

– Пане Франко, – знову розпочав розмову Грималюк, – мені хочеться встигнути сказати те, чого колись не мав наміру вам говорити… Можливо, в трудний час Франкові знадобиться знати, що думав про нього старий професор. Отож… Давно, дуже давно, це було близько тридцяти років тому, я гостював на Кулішевому хуторі в Мотронівці – ми з ним раніше познайомились, у Відні…

На хуторі ми з Кулішем і його дружиною щодня провадили розмови про нашу літературу, знаючи її минуле й не знаючи майбутнього, та про науку… Тільки ці фактори, на нашу думку, могли порятувати український народ з духовного, соціального й економічного занепаду… Коли ми вечорами відпочивали в саду, зоряне небо України манило мене вести річ про космогонію. Куліші любили слухати мої розповіді. Про вас ми тоді ще не чули… Я розповідав про нові зірки й комети. Нові зірки з'являються дуже рідко, комети – частіше: зачарують і зникають. За останніх п'ятсот років нових зірок з'явилося тільки дев'ять, а комет – близько шістдесяти… А скажіть, скільки нових світил ми можемо нарахувати за пройдене століття на нашому літературному небосхилі?.. Я був вашим ворогом, я сердився на вас за Куліша, ви ж таки переборщили в молодечому запалі: Пантелеймон зробив багато корисного. Та ось кілька років тому я прочитав вашого «Мойсея»… Як Тихо Браге зчудувався, побачивши в сузір'ї Кассіопеї нову зорю, так і я стетерів перед силою вашої поеми, котра розвіяла мої сумніви щодо призначення нашого народу… Тихо Браге думав, що тільки він бачить ту зорю, та це було не так: на дорогах зупинялися запізнілі візники й показували на небо пужалнами, бо сяйво зорі було ясніше від Юпітера й Венери, і бачили її навіть у гарячий полудень та у хмарну ніч… Думалось і мені, що «Мойсей» доступний тільки таким, як я. Та ось у своєму рідному селі побачив, як вечорами сходилися люди до хати грамотного селянина слухати поему. І я прийшов, щоб вам про це сказати… Відчув своїм обов'язком. Ті нові зірки утворюються з космічної імли, вони вбирають енергію оточення і спалахують. І хоч потім згасають, їх енергія не пропадає, мов сила духу, мов ідея…

Тьмяний вираз Франкового обличчя не мінявся, могло здаватися, що він не чув або ж не сприймав довгої професорової мови, лише очі подобріли, звільгли.

– Ідея стає ділом, коли вона проголошена впору й авторитетно, – сказав згодом. – Я – не ідея. Я – праця, яка має право й на помилки. У нас Шевченко став ідеєю, а ми робітники, які її здійснюють. «І на оновленій землі врага не буде супостата». Ми працюємо для того, щоб його не стало.

– Насмілюсь нагадати, що ви й Шевченкові робили закиди, – усміхнувся Грималюк.

– Маєте на увазі мої роздуми про так зване «братання з вольними ляхами» до унії? Ви ж самі розумієте: не було такого братання. Це вплив Броніслава Залеського, який разом з Шевченком відбував муштру в Оренбурзі. Не було у нас ніколи спільноти з шляхтою, бо ще до унії стяли голову Іванові Підкові на львівському Ринку, і ще не було унії, коли підняв повстання Наливайко. Який там «тихий рай»… Проте заклик Шевченка до братання з поляками актуальний, та здійснитись воно може тільки тоді, коли зникне соціальна й національна нерівність… Кожна ідея живуча, коли вона дає себе формувати залежно до обставин. Не треба робити з поезії Шевченка догму на зразок догм церковних, де не можна додати ані відняти слова. Ідея Шевченка – не закостеніла формула. Ви думаєте, що Тарас вважав себе непомильним? Зовсім ні! Це ми із своєї амбіції й лінивої звички пригрітися та заспокоїтися біля авторитету накладаємо табу на думки генія, які іноді стають невигідними для вжитку, саму ж ідею намагаємось подати зашкарублою, чавунною, забуваючи, що суспільний організм – не вилита статуя; та й та піддається корозії…

– Маєте рацію, – Грималюк відкинувся на спинку фотеля: бар'єр між ним і Франком був подоланий. – Ідея, скажу як фахівець з електротехніки, це ніби світло жарівки, вік якої залежить від міцності волоконця, протягнутого між електродами. Якщо волоконце слабке, жарівка світить недовго… Щось я ще хотів сказати… Ага, про світло. Була в мене смішна пригода. Якось я повертався з Мотронівки поштовим возом до залізничної станції. Серед ясної ночі раптом на мене впала злива світла, місяць згас: по небосхилу повільно зсунулася велика куля астероїда, залишаючи по собі довгу сіру смугу. Зачарований, я згадував про це світло в листах до друзів. Та ось двома роками пізніше віденська поліція забрала у мене листи. Потім мені їх повернули: слово «світло» всюди було підкреслено червоним олівцем, як символ підозрілої ідеї, для Австрії небезпечної.

Франко засміявся. Його щирий молодий сміх знищив рештки бар'єра між ним і Грималюком, поет сказав:

– З поступовими ідеями, професоре, власть імущі завжди боролися й борються, це нормальний стан речей. Та от справжня біда, коли високі ідеї беруться здійснювати ідеалісти. У молодості я знав такого, не буду називати прізвища. Під час нашої студентської мандрівки 1884 року був серед нас отой ідеаліст, він з хворобливою побожністю поклонявся Драгоманову: носив з собою портрет ученого і в хатах, де ми ночували, вішав його над своїм ліжком, знімаючи перед тим зі стіни ікону. Та одного разу ідеаліст забув уранці забрати з собою портрет, а за нами нюшкувала поліція. Поліцаї оглянули хату, де ми ночували, побачили портрет Драгоманова на стіні й забрали невинного мужика до цюпи… Треба, щоб ідеї втілювали в життя розважливі люди.