Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Ви маєте ще когось на увазі?

– Та хоча б Куліша…

Адріана зупинила мене, нагадала про Ольгу Федорівну, про яку я й не мав наміру далі вести мову.

– Ви ж знаєте, якою вона була, – розвів я руками.

– Якою вона стала – так буде точніше. І чи треба нам беззастережно приймати її характеристику з уст покійного академіка Возняка? – В голосі Адріани вчулося стримане роздратування, а я здивувався з такої обізнаності археолога в біографії Франка. – Вам, звичайно, більше підходить Ванда Патковська. Я нічого супроти неї не маю, але ж треба пам'ятати, що в кожної жінки є свій вівтар. Що віддала на нього Ольга Хоружинська, ви не подумали. І що ви знаєте про неї?

– А ви?

Ольга Хоружинська стояла в отворі дверей, спершись плечем до одвірка. Насторожено дослухалась, чи не кличе хворий Андрій з верхньої кімнати, й невідривно споглядала двох мужів, які в розмові дошукувалися стежок один до одного і, знаходячи їх, заглиблювались у щораз приязнішу бесіду. Відчула, як припливає до серця добре й тихе почуття поваги до людини, котра майже тридцять років прожила поруч з нею, – найближчої й водночас відчуженої холодним і містким іменем «Франко». І зболене невдачами й кривдами, переобтяжене славою чоловіка, стомлене його вимогливістю й жорстокою безжальністю до себе й до неї, вивершене гордістю за нього, іноді втішене його ласкавістю серце б'ється в цю мить для Франка. Б'ється в цю мить для улюбленого первістка Андрія, який страждає жорстокими болями голови й епілепсією, для Тараса й Петра, котрі десь ловлять без батька рибу в Черемоші, і для Ганни, що поїхала на Україну в гості до материної родини, – б'ється серце для сім'ї великого Франка, супутницею якого випало стати їй, їй одній. Не пішла з ним ні Ольга Рошкевич – романтична й полохлива красуня, ні скромна вчителька Юлія Шнайдер, ні холодна Юзефа Дзвонковська, ані фальшива Целіна Зигмунтовська – всі збоялися тої заманливої й непевної, кам'янистої й тернистої дороги, якою справився іти Франко. Лише вона одна не побоялася, хоч знала добре, що бере на свої плечі тягар Франкового чину, непокори, вдачі й слави.

Чим віддячила їй доля за таку жертовність? Для Франка порвала вона із своїм середовищем і увійшла в нове, на його книги й видання віддала свій посаг, виховала дітей, заради нього бідувала, рахуючи кожен гріш, разом з ним пережила моторошний страх перед розгнузданими вшехполяками, а за те – не всі втішилися, коли приїхала молодою дружиною Франка до Львова, ніхто не помітив сліз її радості, коли в Третьому залі університету відбулася тріумфальна габілітація[50] Франка, ніхто не бачив відтак її сліз розпуки, коли Франка не допустили на університетську кафедру, ніхто не жалів, що скромно вдягнена, що сама обшиває дітей і чоловіка, ніхто ніколи не захопився її обличчям – кожен дошукувався іншого, котре прозирало крізь рядки поезій «Зів'ялого листя», – і вималюються в пам'яті поколінь портрети жінок, які зраджували Франка й ним погорджували, її ж забудеться.

Але тепер вона знає, що ця змучена людина, яка ось ожила в усмішці, розмовляючи з Грималюком, зі всіх мандрівок верталася завжди до неї, бо знаходила поруч з нею затишок і земну твердь. Чи оцінять це люди, які ставитимуть пам'ятники Франкові? Навряд. Але єдина я була йому необхідною, як повітря, їжа, сон, – і в цьому моє щастя.

Франко немовби відчув це добро, яке йшло від Ольги, на хвилину замовк… Після відчиту «Мойсея» в Коломиї він попросив Андрія, щоб залишив його самого, й пішов блукати тими вулицями, якими колись сам ходив і котрими вели його жандарми; а поруч з ним ступала Ольга – та єдина Ольга, що пройшла через усе його життя в багатьох образах, і всі вони були тінню єдиної жінки, яка стала його дружиною. Лелія з казки стала реальністю. А може, я й не любив саму Лелію, тільки мрію про неї, й того ідеалу краси шукав у обличчях Юзефи й Целіни, й Уляни, й Климентини, а вона була поруч – буденна, як життя? Лелія не зважилась піти зі мною – стала інша на місці мрії й довела своїм життям буденність мрії… Я марив Ольгою Рошкевич, а народжував дітей з Ольгою Хоружинською – хіба це не була та сама любов, зведена з романтичного п'єдесталу на грішну землю? Ольга Рошкевич зірвалася до польоту і знемогла, Ольга Хоружинська не летіла, а впряглась у повіз і, йдучи по твердому ґрунті, збивала ноги. Я склав із своєї любові найкращі поезії – кому вони належать? Кажете, всім, тільки не дружині. А може, тільки їй? А може, всім жінкам по краплі – так само, як по краплі вони давали мені мрію, чисту сорочку, натхнення, біль і дитину? Чому думаєте, що «Зів'яле листя» не стосується й Ольги Федорівни?

Згадався Франкові бал у львівському Народному домі, на який приїхав отець Рошкевич з донькою, і Ольга в той вечір назвала його коханим. І згадався шлюб у Києві, й вигук весільного старости професора Житецького «гірко», й гіркий плач Ольги Хоружинської, яка зосталась при мені, щоб іти поруч, така земна й реальна, така віддана й змучена друга Ольга. Чи маю я право тепер сказати, що не вона була провідною зіркою моїх діл? А Ольга Рошкевич хіба не приземлилась би, не постаріла, не змучилася б? Це ж вона – єдина моя любов – перемінилася із мрії в реальність. Я ділився з Ольгою Рошкевич своїми задумами, а Ольга Хоружинська допомагала, як уміла, реалізувати ті задуми. «Покажись мені, Леліє, в старості літ…» – «Я тут, хіба не бачиш, стою, спершись до одвірка, й наслуховую стогін нашого сина, який умирає…»

Вал ревучий доламує мою силу, привиди виссали живучу кров із серця мого й обдерту в сльози та студінь вигнали мою любов. Де твої білі коні, дружино? Нема. Зате є життя і ти зі мною у незамаєних днях. Стоїш і дивишся на мене в материнській скорботі. А сліз нема…

Мені стало неймовірно радісно, що знайшов у Адріані цікаву співрозмовницю, проте з її трактуванням не міг погодитися:

– Протестую. Не можна так… так безжалісно приземлювати свято першого кохання… Ніхто не має права ототожнювати обох Ольг. Хай мрія залишається мрією – чому ви хочете бачити її розтоптаною? Чи ж не для того дана людині пам'ять, щоб вона протягом життя берегла ще й світлі спогади – тоді мозолі на руках і душі не так печуть…

– Воля ваша, як трактувати своїх героїв, – примирливо мовила Адріана, та тут же взяла свої слова назад: – Але герої не тільки ваші, вони належатимуть і нам. А ми вимагаємо правди! Бо ж не Рошкевичівна, не Лелія наслуховувала останній стогін Андрія, а Хоружинська, вона!

…Старезний двір у Мотронівці недалеко від Борзни: широке подвір'я, довкола нього стодоли, хліви й стайні, а вглибиш, у затінку високих тополь, – великий сільський будинок під солом'яною стріхою. У хлівах блеють вівці, а в стайні реве бик Апіс і рве ратицями землю, лагідно мукає теличка Явдошка й брижить золоту шкуру: біля них порається господиня Олександра Білозерська, яку ще зрідка називають колишнім літературним псевдонімом – Ганною Барвінок; жінка уже в літах, та ще гарна, й манери в неї збереглися шляхетні. Господар цілий день майструє у верстатні, увечері заходить до свого кабінету з круглим столиком і бароковою шафою, повною фоліантів, одягає білу сорочку й чорну краватку, сідає за стіл і працює деколи й до ранку.

Куліш і Грималюк – майже однодумці: гість вірить у закон непропащої сили природи, знаходячи її в безперервній переміні зірок, господар вбачає вічну силу народу в інтелектуальній спадкоємності вибраних людей.

Довгі ясні вечори, короткі темні ночі – інколи Куліш з Грималюком незчуються, як уже на сході запалюються жертовні вогні. Вся під владою чоловіка, Ганна Барвінок невідлучно сидить біля них, не зводячи з Пантелеймона закоханих очей: вона його обожнює, незважаючи на те, що цей нервовий чоловік з жадібним блиском очей, цей елегант з горбкуватим носом, чорним гладким волоссям і розкішними козацькими вусами давно відібрав у неї її письменницький життєпис; Олександра Михайлівна забула Кулішеві подружні зради, розтопилася в проміннях його слави, загубила свій власний світ і талант. Вона бентежить Грималюка побожною формою мовлення про свого мужа: «моя дружина сказала, моя дружина написала»; проте ці двоє відірваних од світу й від реальності людей випромінюють на професора свій чар ерудицією й галантністю. Куліші для нього – історія, засвідчена на землі такими колосами, як Шевченко й Костомаров; гостеві іноді важко повірити – але ж так було! – що керуючий Третім відділом Дубельт тридцять п'ять літ тому звинувачував Куліша в наданні йому кириломефодіївцями звання гетьмана, а Шевченко на Кулішевому весіллі назвав Олександру Білозерську королівною… Для Грималюка господарі Мотронівки – історія, і тому він багато чого прощає авторові «Чорної ради», оповідань «Орися» та «Злодій у Гаківниці».

Що мав прощати? Мав… Куліш насправді був ідеалістом, він нерозважливо хапався за ту чи іншу ідею й тут же намагався її реалізувати, не питаючи броду. Прийшло до нього переконання, що ідеї козацтва й гайдамаччини руїнницькі, – кинувся він шукати нових сил і знайшов їх, як не дивно, в польсько-шляхетському «культурництві». Негайно приїжджає до Львова, видає там свої книжки «Хуторну поезію» і «Крашанку», в яких шельмує козацтво й вихваляє побут польського шляхтича. Князям Пузинам та Чарторийським це, звісно, імпонує, вони запрошують Куліша на обіди, проголошують на його честь високопарні тости, обіцяють йому гроші на заснування українських шкіл… Народовці обурюються. Той самий єпископ Сильвестр Сембратович, який потім, уже на митрополичій посаді, разом з послом Юліаном Романчуком складуть ганебну угоду з намісником Галичини Казимиром Бадені, проголошує Куліша зрадником українських національних інтересів, іменем зрадника таврують його й російські монархісти – бідний Пантелеймон отямлюється й утікає з Галичини, викликаючи на себе гнів молодого Франка, прокляття якого – «ex, якби-то Куліш додумався й за життя спалив такі свої речі, як «Хуторна поезія» і «Крашанка» – збувається, ніби наслання: горить хутір у Мотронівці, горять усі вельми цінні папери Куліша. Грималюк не забобонний, та цього прокляття пробачити Франкові не може, образа за друга підігрівається обуреними листами Ганни Барвінок – і Грималюк різко нападає на Франка. Тепер ось він сидить перед професором – далеко вже не той запальний публіцист, який радив Кулішеві спалити своє писання і сам непотрібно зводив рахунки із вшехполяками, використовуючи ім'я Міцкевича, та ще й вигукував сакраментальну фразу «Не люблю Русі!» Вік утихомирив Франка.

– Я не плекав особистої ненависті чи озлоблення до Куліша, навіть тоді, коли він, не згадуючи прізвища, обізвав мене у своїй «Крашанці» літературним гайдамакою, – промовив по хвилі Франко. – І не пам'ятав йому тієї образи. Ви ж знаєте: видав його переклади Шекспіра, написав передмови… Подобається мені чимало перлин його поезії, хоч би оце: «На мій первоцвіт вдарили морози, заціпило мені від холоднечі, не докотившись, застигали сльози…» За цих кілька ліричних рядків можна б простити Кулішеві цілу купу політичного белькотіння. Але – хліб за хліб, а бриндза за гроші… Я мушу назвати його ідеалістом у гіршому розумінні цього слова. Останні дні свого життя він затруїв якоюсь хворобливою, ба навіть дикою злістю на український народ, в один голос із Сенкевичем висміював нашу історію, називаючи козацькі літописи й думи вигадками сліпих п'яних кобзарів… Мені прикро про це говорити, професоре… А втім, як висловився Лессінг, «нехай кожен говорить, що йому здається правдивим, правда ж буде залишена Богові».