Розділ «Шрами на скалі Роман»

Сьогодні Франко пройшов попри всіх знайомих мовчки, не підводячи голови, й усі, крім жебрачки, яка була сліпою, скрушно похитували головами, позираючи вслід за зсутуленим, враз постарілим, знемічнілим паном доктором, який ще так недавно робив їм честь приязною усмішкою, добрим словом, нині ж похиленим, стомленим і немовби відсутнім.

Музика давно стихла, а може, скрипаль уже й не грав, проте вальс Воробкевича й далі звучав у вухах Франка, щораз то більш набирав сили, гримів, ніби його виконував оркестр, а барабани й гобої заглушували ніжний голос скрипок; мелодія вальсу більше не навівала поетові тужливих і приємних спогадів, вона давила на перетинки, розривала їх, вдиралася до мозку, стискала його, істерично завивала, і вчувалися Франкові в ній не сентиментальні слова пісні, а глузливий сміх музиканта, його блюзнірський регіт над усім, для чого досі жив поет: «Не втікайте у свій замок… навіть якщо напишете ще одного «Мойсея»… народові це не потрібне… він створив з вас ікону й нею прикриває своє лінивство… дикуни, що любуються наскельними розписами…» Якби міг, схопив би голову в руки, затулив би вуха і втікав безоглядь від нищівного сміху, але куди, куди втечеш від себе самого, від жорстокого усвідомлення марності всієї сорокарічної праці… «Сорок літ проблукавши, Мойсей, по арабській пустині…» – і марно: об кам'яну стіну справдешності розбилися мої ілюзії про порятунок народу; музикант має рацію: слова – полова, краще було лупати граніт не словом, а молотом на Личаківській; написані грубі томи, та ніщо в світі від того не змінилося, ніхто не подобрішав від його писань, ніхто й не озлився аж так, щоб почав скидати з голови поволоку пітьми й розривати на своїх руках вогнива кайданів… І чого ж ти назвався проводарем, а потім сам ганебно змалодушив, заявивши, що не тобі провадити народ до бою, і викрутився оманливою обіцянкою: «Прийде час»? Прийде час… Коли? Склав ти всю свою ношу й надію на прийдешнього Єгошуа, а він теж колись зневіриться й скаже те саме: прийде ще час… Прожекти, мрії – й жодної реальної перспективи… Збаламутив примарними обіцянками люд, і він, надарма зазнавши мук, прокляне колись тебе за ілюзорну віру, яку ти взявся проповідувати народові, не змірявши глибини безнадії, йому призначеної.

Стрімкими сходками до будинку на Понінського виходити було важко – Франко зупинявся, віддихувався; з будинку вийшла невеличка сухорлява жінка з хворобливо лискучими чорними очима і гладко зачесаним волоссям, вона побігла до сходок, узяла мужа під руку, шепотіла Франкові до вуха щось незв'язне: про котів, яких забагато в хаті, про лиликів, що залітають крізь вікно до верхньої кімнати, де лежить хворий Андрій, а кажани п'ють людську кров і з нього вип'ють… Враз її зіниці розширилися, очі стали злі від якоїсь навальної думки, що припливла до голови, й вона почала все голосніше вимовляти слова: «Брехня, брехня, брехня!» – «Що – брехня, мамо?» – ласкаво, як тільки міг, спитав Франко. «Бреше Пшибишевський, так, так!.. Він недавно був у Львові, казала мені сама Ганкевичева, й у якомусь там касино викрикував, що Франко ніякий не письменник, що тільки Стефаник. Брехня!» – «Заспокойся, Олю, не Пшибишевському про це судити і не нам, люди потім самі визначать, що й до чого, якщо з'явиться така потреба. А може, він має рацію, і у тій його рації є сенс?»

Франко зайшов у причинені двері свого кабінету. На нього зі стіни подивився суворими очима Шевченко, немов сердився за малодухість; Франко став перед портретом свого попередника, опустивши руки, й чекав його гнівного або ж підбадьорливого слова, та мовчав Тарас і тільки вимогливо дивився на свого спадкоємця, і промовив Франко з болем:

– Одурив нас Єгова…

А тоді побачив, як підскочили вгору навислі брови Шевченка, і з мужика в кучмі він став ураз розсердженим Богом, готовий метати блискавки. «Одурив вас Єгова? – промовив грізно Бог в образі Шевченка. – А ти ж був зо мною на згоді? І контракт підписав, і запив могорич при народі? Маловіре…»

– Досить, досить, – прошепотів Франко. – Я знаю ці слова…

Він глянув на книжкові шафи й стелажі; усе там було впорядковано, упаковано, оправлено, підготовлено для дослідників або ж для поліції – щоб не трусили, не розкидали книжок, не перемішували паперів… Лежали там нові варіанти ранніх повістей, впорядковане листування, неопубліковані твори. Тільки на нижніх поличках панував безлад: туди складав Франко вирізки своїх статей із «Kurjera Lwowskiego», задумавши видати книгу «В наймах у сусідів», аби довести людям, що служба в редакції польської газети не була ні відступництвом, ні марною тратою часу, а школою політичного мислення.

Відчув, як повертаються до нього рівновага, спокій і колишня вперта сила; йому в цю мить згадалися оптимістичні у своїй безвиході слова Ламетрі: «Обсиплю квітами останні свої кроки: згадаю про ровесників, з якими провів свою молодість, дотепні розмови, образи вродливих жінок, щоб піти з цього світу, як із захоплюючого видовища». Так воно чи не так, а відійти треба гідно. Франко енергійно повернувся до дверей, щоб покликати дружину: він сідає за роботу, потрібна її допомога.

Почув нервовий голос Ольги Федорівни, когось вона там не пускала в дім:

– До кого? За чим? Нема Франка!

– Олю, Олю! – покликав Франко, та вона його не чула і вже мирно комусь говорила:

– Франко стане пророком, візьме палицю й піде в народ проповідувати правду. І я піду з ним… Хто ви, хто? Професор Грималюк, ага… А до Франка приходять Драгоманов і Костомаров, це вони йому побили молоточком пальці, щоб не писав. Але він пише, пише… А до мене часом приходить Павло Житецький, наш староста весільний…

– Олю, йди до хати! – сердито покликав Франко: на дружину находив приступ неврівноваженості, це минає, тільки треба бути суворим. – Олю, я сам поговорю з гостем.

Він вийшов на подвір'я і побачив статечного старого добродія з професорською сивою борідкою й аристократичними вусами, в чорному капелюсі, з паличкою в руці – впізнав професора фізики Грималюка, який працював у Празі, свого противника. Гість зніяковіло стояв навпроти Ольги Федорівни й намагався перебити безладний потік її мови.

– Олю, перестань… – Франко підійшов до Грималюка. – Яким вітром, професоре? Не сподівався, не сподівався…

– Якщо дозволите, пане доктор… Я ненадовго, – поклонився професор.

Франко запросив гостя до кабінету, кивнув головою на фотель, сам прикуцнув збоку за своїм робочим столом: він не мав наміру встрявати в довгу балачку. Книжки й папери були у нього напохваті, і Грималюк зрозумів, що його візит буде короткочасним. Він знав, що Франко образ не прощає, проте все ще сподівався на свій авторитет і прибирав незалежну позу. Спочатку сперся на паличку, та, збагнувши, що найменше позерство може роздратувати господаря, який і досі не позбувся селянської простакуватості, відставив паличку й, склавши на грудях руки, відкинувся на спинку фотелю, але й така поза могла здаватися Франкові зверхньою – тож професор відштовхнувся від спинки, опустив руки на коліна й так застиг, чекаючи початку розмови.

Франко сидів на краєчку стільчика, нахилившись уперед; Грималюкові здавалося, що поет зараз підведеться й вийде; професор сам собі дивувався, що він, набагато старший від Франка, почувається перед ним по-учнівськи незручно. Господар тим часом пильно придивлявся запаленими очима до гостя, наче хотів розв'язати найскладніше для себе питання: чому такий розумний чоловік виступав проти Франка, називаючи його неуком, підспівував Юліанові Романчуку, коли той цькував поета за статтю «Дещо про себе самого», і не зумів вивільнитися з-під впливу екзальтованої дружини Куліша Ганни Барвінок, яка до самої смерті не могла простити Франкові його статті «„Хуторна поезія" П. А. Куліша». А може, так має бути, що в час сорокалітнього ювілею його діяльності до нього повинні прийти й сподвижники точних наук, аби засвідчити загальний ріст культури народу, – може, вважають своїм обов'язком прозвітувати перед Франком?

Мовчанка затягалася, хтось повинен був її порушити, проте мовчали обидва, вивчаючи один одного: Франко – аристократичну поставу професора, Грималюк – змізернілий зовнішній вигляд поета, який ніяк не гармоніював з його особистістю.