Розділ «Шрами на скалі Роман»

Розповідаючи Адріані про цей краківський епізод, я відчував, як моя супутниця німо просить мене пошкодувати Ванду, не чіпати її інтимних стосунків із Стефаником: якщо вони й були, то належали тільки їм самим; тому я обережно відредаговував свій первісний варіант – яке я маю право влазити в чужі таємниці… Я довго мовчав, а потім повів мову про сірий і теплий вересневий світанок, безлюдні краківські вулиці, а на них – примарні постаті двох утихомирених, близьких людей.

Ванда говорила, йдучи покірно під захистком Стефаникової руки:

– Мені чужі ті претензійні й пустопорожні розмови в компанії Пшибишевського… Все там чуже, проте я завжди присутня. Хочу до Львова… Мені не щастить на справжнє, а може, воно вже й було, та я не помітила… Тут важко що-небудь знати. Ніби якесь прокляття наді мною, що я мушу вовтузитись у цьому багні, водно шукати в ньому перлів і залишатися самотньою й спустошеною… Був колись у цій компанії Карл Адвентович, артист. Зіграв одну роль і зник. Нині він у Львові, у режисера Павліковського. Сюди часом приходять цікаві люди – з'являться і зникають. І ви теж прийшли скупатися в цій бразі… Може, воно й потрібно – захмелитися й вибратися з похмілля. Але вибратися, не закиснути. Ви бачите, що трапилося з Пшибишевським? А він був справжній… Ох, та компанія Пшибишевського! Цілий вечір дискутують про оголену душу, а потім оголюють жінок і беруть їх, як товар, не завжди й питаючи згоди. Ніцшеанці… Мовив-бо Заратустра: «Чоловік каже: я хочу; жінка каже: він хоче». А я впиваюся шампанським і миттю пристрасті, яка не є любов'ю, далі ж нічого не пам'ятаю. Ба ні, пам'ятаю – порожнечу. І знову очікую наступного випадку, сподіваючись на справжнє…

Ванда зупинилася, і Стефаник побачив, що вони, обійшовши кілька кварталів крутими вуличками, опинилися знову біля її помешкання. Вона обняла його, пожадливо, розпачливо, й опустила руки.

– Йдіть уже додому, пане Василю… Не треба… не треба вашого винуватого погляду й обіцянок. Я сама побажала цього, як тільки вас побачила. А напевно, досить було вашого дотику, коли ви взяли мене під руку, як ми вийшли з кав'ярні. Але на цьому ніколи не закінчується знайомство в нашому розбещеному світі… А може, це якраз те, що мало бути в мене? Може, й не Карл… Та що вас обходить мій стан? Не гнівайтеся і не мучте себе, ви ж зі мною не одружитеся. Ідіть, я вдячна вам за цю осінню ніч… Ідіть, Василю, геть звідси, з цієї хмільної браги! – припала вона головою до його грудей. – Ви вже перебродили, більше не треба: зав'язнете. Вертайтеся до себе, у вас великий талант. Свій. Вам більше не треба Пшибишевського.

…Поїзд минув Старе Село, наближався Сихів.

Де вона сьогодні? – думав Стефаник. – Щось залишила в її душі зустріч зі мною? А в моїй? Я ж зовсім забув про Ванду. Але коли через десять літ згадалася, значить, залишила. Я більше не вертався до Пшибишевського, більше не вертався й до Кракова. До мене прийшло моє. Але чи прийшло б, якби я його не шукав серед плетива хистких стежок? Якби не перебродив у тому ферменті? Хіба не в котлі браги Пшибишевського обсипалися з мене окалина старої рутини й накип новітнього фальшу? Може, завдяки й Ванді я вийшов звідти з первісною простотою бачення світу. І з первісним лінивством предків?.. Можливо, лінивство в нас живуче. Наші запорізькі старшини, подивувавши світ військовим талантом, у сорок років ішли на пасіки мудрагельствувати, зброю ж залишали недосвідченим. Тому не могли втримати здобутків перемог. Вуса, замочені у мед, замріяні ледащо…

Я теж пішов на пасіку – у тридцять літ. Вигорів. Лише Франко зумів героїчно перемогти наше традиційне лінивство. Але у своїй дисциплінованості він деколи не помічав, а то й не визнавав ферменту, в якому народжуються нові сполуки. Оцінював готові сполуки… А я вибрався з котла браги голий і мусив шукати нової одежі. Знайшов. І коли цей одяг насправді новий, інший, який стане початком не свіжої моди, а напрямку, стилю, коли мені вдалося скинути з нашої штуки шанталаві шаровари й розцяцькований кунтуш і одягнути її в суворий смокінг, то хіба цього мало?

Поїзд доїжджав до Львова.

III

Просіка вивела нас на гребінь, на який тільки що опустився місяць, на його надщербленому екрані вирисувалися листочки папороті й вершечки високого іван-чаю. Ми підійшли до місяця настільки близько, що могли зсунути долонями з блідо-оранжевої тарелі ту ворухку графіку, та він ніби забавлявся з нами, віддаляючись, не даючись у руки, і врешті поплив понад бездонним ізвором, стрімко й зухвало, поки не приліпився до темного неба обіч Каменя, заливаючи блідим світлом дитинець, де ще жевріла, догоряючи, ватра.

Археологи сиділи довкруж пригаслого вогнища, нам видні були їхні незворушні силуети і чутно було їх тужну пісню про опришків, котрі оплакували, передчуваючи люту зиму, своє марно загублене життя. У пісні звучала надривна печаль, та проте вчувалися у ній приховані оптимізм і віра, що не всі загинуть у снігах нещадної зими, хтось її переживе й знову розкладе купальську ватру, і не згасне вона ніколи у вічному плині людського буття.

Розмова про Ванду Патковську наче зблизила нас, примирила, я взяв Адріану за плече – не настирливо, обережно, вона пригорнулася до мене, змерзла від нічної свіжості, а може, із вдячності, що я делікатно обійшовся з жінкою Вандою; і було нам любо так стояти й дивитися на обриси гір, що чіткими лініями спадали від високої Парашки, закутаної в глибину всесвіту, в темні бескеття, й там губилися, немов у чорному плесі.

Горами блукали вогні – здавалося, вони перелітають з гори на гору, бо коли на одній ватра згасала, то одразу ж розгорялася на другій: ми не самі святкували Івана Купала, вся земля серед літа перед хлібозбором очищалася вогнем; і так було завжди, і так буде вічно, як вічно стоятимуть на своєму п'ятачку землі двоє людей, зачарованих красою світу, зближених взаєморозумінням і симпатією.

Я відчув на своїй щоці легкий віддих Адріани, крадькома повернув до неї голову й побачив зблизька її обличчя, звичайне і просте, й від цієї звичайності й простоти дивно привабливе; голівка жінки ховалася в широкий комір кольчужного светра, об комір спиралися, злегка згинаючись, мочки вух, плечі покривало пряме довге волосся, крізь щілини повік промигували її рухливі зіниці; вона відкинула голову назад, сперши її на мою руку, і ми обоє втопилися в затаєній мовчанці, боячись сполошити п'янке жадання.

– Не треба, добре? – прошепотіла вона, коли моя рука почала супроти волі оповивати її шию. – Говоріть… Розкажіть якийсь парадокс, хоч би про Франка. Був же він при всій своїй величі звичайною грішною людиною – навіщо його весь час ставити на п'єдестал?.. Викликаймо духів, це ж таки цікаво… До ранку ще далеко, маємо трохи часу.

Я опустив руку, і ми з Адріаною пішли далі росяною просікою.

– Парадокси… – проказав я. – Парадокси про Франка? Все його життя було парадоксальним. Хоча б те, що син коваля став учителем цілої нації й одним з найдосконаліших розумів світу. Або те, що за сорок років праці написав стільки і такого, що й донині над його спадщиною працюють цілі колективи. А що створив найкоштовніші перли інтимної лірики, не зазнавши взаємності в коханні… А те, що в стані тяжкої недуги видавав чіткі формули філософського мислення… А хіба це не парадокс: ніхто з сучасників не помічав, як шашіль точить його душу, бо він не заморював того черв'яка подібно Бодлерові опіумом або ж Гофманові – вином, ніхто за його життя не розумів трагічності зроджених галюцинаціями образів: «Ніч. Довкола тихо, мертво» або стогону: «Вже не довго, Боже, Боже, облегши мені тягар сей». Парадоксальним є й те, що всі вважали його аскетом, а він з обуренням доводив професорові Грималюкові, коли той провідав його перед ювілеєм, що завжди був життєрадісним: ще в юності ходив з товаришами до дрогобицької цукерні Височанського, до пив'ярні Байєра, до трактиру Єгера, де студенти сперечалися й співали, що до старості вирушав на прогулянки до Урича, у Тептюжівський ліс по гриби, а в Тисьмениці ловив рибу руками!.. Та найбільший, здається мені, і найнесправедливіший парадокс Франка в тому, що коли він під кінець життя розбагатів – прогресивні люди всього світу склали на його рахунок у львівському страховому товаристві «Дністер» двадцять сім тисяч крон, – вибухнула війна, і всі зібрані гроші пішли в державний секвестр на воєнні витрати. Франко був пограбований і в силі, і в грошах.

– Якась фатальність, – зітхнула Адріана.

За «Шкотською» кав'ярнею, що розмістилася в будинку, де мешкав колись знаменитий Фредро, протяглася від фігури Яна з Дуклі до вулиці Зиблікевича піщана доріжка – Стежковий провулок, відгороджений від садів високим парканом, з другого ж боку сльозився мілкий чистий потічок. Все тут було як завжди: сліпа жебрачка, що сиділа під парканом і простягала до перехожих затиснуту в пальцях вижебрану мідну монету, запитуючи, який її номінал; схожий на казкового царя Оха садівник, низенький, розкарячкуватий, з кучерявою бородою, він завше порався у своєму саду або ж, якщо це було восени, стояв у виламаному в паркані отворі й запрошував перехожих купити грушок, що «жовті, як диньки, а м'які, як цицьки»; на розі Зиблікевича у шевській будці ковтав молотком, забиваючи кілочки в підметки, горбатий швець. Усе це було для Франка буденне, звичне й невід'ємне від міського антуражу, й коли не було під парканом жебрачки з мідною монетою в протягнутій руці, Франко скрушно думав, що її хресна дорога закінчилася; з садівником завжди вітався, коли ще міг, за руку і восени купував грушок; біля шевця розводив руками – мовляв, мешти ще не порвалися; а коли переходив вулицю Зиблікевича, на якій колись мешкав, з хлібної крамнички виходив знайомий крамар з буханцем хліба в руці, закладав Франкові хліб під пахву, брав з його кишені монету й кланявся услід, прохаючи і назавтра не минати його склепу.