Розділ «Шрами на скалі Роман»

Глянув князь на Митусу: постарів співець, борозди поорали ще так недавно молоде його обличчя, й чорні з сивизною вуса в покорі опустилися донизу. І здалося князеві, що скоряється йому митець.

– Розв'яжіть йому руки, – наказав оружним князь. – І принесіть глек доброго вина.

На станціях до поїзда заходили пасажири, вряди-годи хтось заглядав до сепаратки, в якій сидів Стефаник, та, видно, ніхто не хотів тривожити спокою поважного добродія, і посол був з цього вельми вдоволений: він подумки перебував тепер у Кракові – в цеглястого кольору місті з вузенькими вуличками й темними отворами підвальних кав'ярень, куди водила його молода буйність і де проростав пригаслий нині талант. Уже й змирився з тим, що у палючому горні творення вигорів він, може, назавжди, та все ще примушував себе побути в кав'ярні «Pod balonikiem», у якій колись переступив свій рубікон, і не сам: перейшло їх тоді троє, без найелементарнішої вдячності полишаючи пропитого кумира Пшибишевського, – Владислав Оркан, Василь Стефаник і Казимир Тетмайєр. А може, й Ванда Патковська, може, й вона – для Стефаника її слід пропав.

Заклик Пшибишевського звертатися до вічних тем не зачепив товариства: подібні заклики давно вже приїлися; думка про супрягу митця й вождя тільки промайнула химерною візією в голові Стефаника, та діткнув його до живого шовіністичний випад жуїра. Аякже, для шляхтича усе на світі неземне – земний тільки Львів і то лише тоді, коли його хтось хоче відібрати!

Стефаник не знав, як поведуться Пшибишевський, Каспрович і Тетмайєр, розраховував на Оркана, який не раз виступав у пресі проти шляхетського шовінізму у Львівському університеті, Ванду ж взагалі не брав до уваги. Він сказав:

– Хай ваші погляди, колего, залишаться при вас, проте в моїй присутності прошу не називати Львів польським містом.

Жуїр здивовано глянув на Стефаника, ніби той ляпнув при чесному товаристві несусвітну дурницю, і процідив:

– Вибачте, вибачте, я, звичайно, знаю, що то австрійське місто, усі ми тут австрійські, але хіба ви чули коли-небудь на вулицях Львова іншу мову, крім польської?

Я побачив цієї миті, як пильнує мене поглядом Ванда, вона вся напружилась, чекаючи відповіді, в її очах боязко зачаїлося бажання, щоб я відповів гідно.

– У Празі сьогодні розмовляють уже по-чеськи, – спокійно відказав Стефаник. – Але ще півстоліття тому на празьких вулицях чулася лише німецька мова, та, незважаючи на те, Прага ніколи не переставала бути чеським містом.

– Браво, пане Василю! – сплеснула Ванда в долоні, й здивувався Стефаник, чому вона так гаряче стала на його бік.

Підпилий кавалер, отримавши відкоша, встав, недбало відсунув ногою крісло й подався до виходу. Тоді взяв слово Тетмайєр.

– Панове, ми нині подивилися знамениту виставу п'єси пана Каспровича, в якій так блискуче зіграла пані Ванда. Про цю п'єсу говоритимуть багато. Та, на жаль, розмови будуть крутитися не довкола мистецьких достоїнств штуки, а в межах квестій польсько-українських стосунків, як це сталося тільки що. Питання драстичне, але ж не вічне, воно зникне тоді, коли поляки дійдуть до розуміння історичної справедливості. Війна Хмельницького й підтримка українського гетьмана польським повстанцем Косткою Наперським – не вигадка літераторів, а історична правда, і поляки нікуди від цієї правди не дінуться. Відбулася колись війна, яка створила українську націю. І, незважаючи на жовч Сенкевича, який цього факту не захотів визнати, на плач Крашевського, котрий трактує Хмельниччину як гнів Божий за польські лінощі, навіть на певний дуалізм п'єси пана Каспровича, де все ще просочується шовіністична ідея, буцімто Хмельницький був зрадником польського народу, – та нація живе і бореться. Панове поляки, будьмо нарешті розумні, не накликаймо ще однієї різні: ми ж сусіди з українцями, зрештою, ми слов'яни, і тільки злагода між нами стане запорукою наших свобод… Я хочу підняти келих за вас, пане Стефаник, як за речника українського народу. А щоб ніхто з вас не мав сумнівів щодо моєї позиції в цьому питанні, я відкрию таємницю: пишу роман «Легенда Татр», який буде антитезою до трилогії Сенкевича. Я покажу страждання польського хлопа, жорстокість польського шляхтича, а Хмельницького назву великою людиною свого часу. Хто п'є зі мною, панове? – підвівся Тетмайєр.

Стефаник і Оркан встали. Очі Василя спалахнули вдячним полиском, Владислав протягнув келих до Тетмайєра. Каспрович відштовхнувся від спинки крісла, досягнув рукою келих і зупинився в задумі. Пшибишевський спав, опустивши голову на стіл.

Ванда надпила вина й промовила до Тетмайєра:

– Дякую вам, пане Казимире, я буду знати нарешті, як трактувати свою роль… І за слово ваше вдячна – це було принаймні щось нове в наших затхлих розмовах.

Вона підвелася, на мить зупинилась навпроти Стефаника, окинула його стомленим поглядом і повільно подалася до дверей.

Стефаник, попрощавшись, вийшов з кав'ярні слідом за Вандою.

На вулиці було темно, блимали тільки газові ліхтарі. Стефаник узяв Ванду під руку й відчув тремтливе тепло її тіла. Вона притиснула ліктем його долоню, потім легко вивільнилася.

– Пане Василю, – проказала тихо, й чулася в тоні її мови скривдженість, – не проводьте мене. Я хотіла б хоч раз повернутися з хмільного рандеву у Пшибишевського сама. – У її голосі було надмір трагізму, вона благально дивилася на Стефаника, а погляд, проте, кликав, манив. Стефаник пригорнув Ванду до себе.