Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Ми з Франком і досі приятелюємо, – холодно відказав Каспрович, – незважаючи на його колючі завваги з приводу моєї книги поезій «З селянського загону». Ви більш амбітні, Станіславе: Франкової критики ніяк стравити не можете… Крім того, нині ваша аполітичність тріснула, як ялинкова кулька.

– Мене політика не обходить і далі, – хмикнув Пшибишевський. – Я лише не розумію, навіщо ворушити історію… Але ж пиймо, пиймо, панове!..

Жуїр ніби чекав цього моменту: він поквапно вставив з очевидною метою принизити мене:

– А й справді, навіщо доводити, що, приміром, польське нині місто Ярослав заснував Ярослав Мудрий, а Данило Галицький – такі ж польські міста Холм і Львів?..

Я різко повернув до нього голову, та Пшибишевський продовжував своє:

– Я не проти творів про Костку Наперського чи Хмельницького, або ж якогось там Людовика, але не ілюструйте історію, не моделюйте історичні факти під свій смак, бо завтра хтось вам усе це перекреслить і продиктує розуміння своє. Беріть вічні теми. Зображуйте не полководця, а митця: чи ж то не було тоді шпільманів, міннезінгерів, боянів, скоморохів, які стояли понад плебейством королів, цезарів і князів?..

«А чи стояли – понад? – подумав я тоді. – І взагалі, хто стоїть вище у тій вічній супрязі владики й митця з властивими їй антагонізмом і єдністю? Франко, приміром, звертався в молодості до теми Митуси й Данила Галицького, та йому не вдалося розв'язати цієї проблеми; згодом він над Митусою й Данилом поставив Захара Беркута: історію робить не вождь, не митець, а народ. Це так. Але ж народ мусить мати і владик, і співців: одні й другі йому однаково необхідні. До проблеми вождя Франко звернувся потім у поемі «Мойсей» і показав його в образі терну – колючого, жорсткого й відданого народові. Рівносильного ж твору про митця не створив… І все-таки, хто мав рацію на позвах: Данило чи Митуса? Що відповів би я, коли б про це спитав мене Пшибишевський? Вождь, який керується владою і правом, чи поет, котрому доступні незвідані сили людської душі? А може, обидва праві й у правоті своїй нерозлучні, мов близнюки? Хто мав рацію: Митуса, який хотів стати на сторожі сумління князя, чи князь, який узяв на себе обов'язки терну, а надмір сумління й жалості заважали йому керувати народом і оберігати його?»

– Зореслава… – повторив за воєводою Чермним князь Данило і пригасив у душі збентеженість. – Не знаю тебе, жоно, та коли свій біль за кривду потлумила й маєш волю стояти з нами, то дяка тобі: жіночі руки завтра знадобляться, рани перев'язуватимеш… А у смерті мужа твого, Митуси, не я повинен – він сам не хотів жити.

Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворість оживила прив'яле обличчя жінки, вона пильно дивилася на князя, ніби намагалася осягнути розумом велич цієї людини, яка все своє життя посвятила рідному краєві, мужа благородного й сильного, котрому підвладні закон і благодать, повелителя, рятівника і – вбивцю.

При останніх словах князя половецькі очі Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум'ям, та тут же згасли й зосталися спокійно-зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:

– Мій муж не міг бути самовбивцею, ревно бо любив землю свою й жити для неї бажав.

Данило мав силу встояти поглядом перед жовтогарячим полум'ям гніву, що зблиснув у її очах; крутий норов князя легко приборкував навіть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою скісних очей, в яких лагідною барвою тінився докір, витримати не зміг – опустив повіки. Впевнений був, що Зореслава цього не зауважила: язики вогню розділяли їх обох, – а втім, навіть тут, перед обличчям смерті, вони перебували в окремих світах; однак миттєву князеву слабодухість помітила жона Митуси, й це додало їй отухи – не до помсти, а для натужної задуми: чому князь, наділений од Бога розумом і добротою, убив співця?

Ватра почала пригасати, ніхто не смів поратися біля неї в присутності князя, який сидів на колоді в одязі воя, але від цього не переставав бути князем: його гідність виказували владний погляд, що вряди-годи важко падав з-під кущуватих брів на воєводу Чермного, —ітой виструнчувався, чекаючи повеління, – сердито покошлана борода і владительська поза, ніби князь сидів не на колоді, а на троні, злегка нахилившись уперед, дослуховуючись.

Чермний, якби не було тут князя, залишив би біля ватри ратника, звелівши йому берегти вогонь до ранку, а інших послав би відпочивати; та сидів посеред дитинця суворий повелитель, перед яким поникли нині навіть ворохобні колись бояри, – і воєвода чекав його наказу. Проте князь заглибився в задуму, а вої стояли довкола й, стоячи, подрімували: завтра ж буде рать. Воєвода бачив це і, здолавши врешті боязнь, промовив:

– Дозволь, князю, спочити ратникам перед боєм, – і Данило згідно кивнув головою. – Та й сам приляж: у гридниц і… Зореславо, – звернувся до жінки, – залиш нас.

– Нехай сидить, – мовив Данило, не зворухнувшись, і Зореслава, що вже підвелася з колоди, знову присіла біля вогнища. – А ти, воєводо, спічни. Я іще не повів свого слова на докір жони Митуси.

Відступилися від вогню тіні ратників і розчинилися в темряві, воєвода Чермний теж: зник у проймі, що вела в нутро замку, а коли ковані двері глухо брязнули, підняв Данило догори кошлату бороду, аж заіскрився до полум'я золотий хрестик на шиї, – Зореславі здалося, що князь молиться, бо ворушились його губи, і серце її зм'якло від думки, що кається князь за злочин, скоєний ним сімнадцять років тому.

Та не молився князь і не просив у Бога прощення, бо не почував вини за собою; він тихо щось говорив, і лише через мент, коли тупіт, брязкіт, шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить князь.

А він розповідав стародавню притчу про те, як дерева вибирали між: собою вождя. Попросили дуба, та він був надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такої ніжної істоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмірно тужливою, тис і без посади знав собі ціну; тож: нарешті, погодився терен і поповз колючими кущами по узліссі, цупко чіпляв свої гілки до гілок, перехрещував колючку з колючкою – оповив терен ліс наїжаченим заборолом з того боку, звідки дули найсильніші урагани, й розвивався ліс за терновою стіною і шумів.

До лісу ж раз у раз добиралися рубачі, щоб дістати смерек на щогли, дубів на підвалини фортець, тисів для оздоби чи буків на опал; вони йшли із сталевими, добре нагостреними бардами і рубали передусім терен, який заважав їм допасти до чистого лісу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полоні ті рубачі, мов шолудиві пси, – така була владичеська служба в терну.