Розділ «Четвертий вимір»

– Ти сказав нас, сину мій. Хто це – ви?

– Отче, отче, – похитав я головою, – подумав я спершу, що, наділені Господнім милосердям, хочете стати посередником між мною і Богом, а ви вийшли з такою низькоземною місією – від Дубельта… Чи личить вона священному сану?

– Усяка душа властям вищим нехай упокориться, – не здригнувся жоден м'яз на обличчі протоієрея. – Так сказав апостол Павло до римлян. Праведні земні путі з Господніми йдуть поруч. Оддавайте всім, що кому треба: кому данину – данину, кому мито – мито, кому честь – честь, кому страх – страх…

– Данина моя, отче, ще мізерна, данина моя попереду, і я сповна її віддам. Митом буде моя молодість. Честь віддам борцям за свободу. Страх став на сторожі мого сумління. Я присягав і не назву нікого. Хто устами губить ближнього свого, той зрадник.

– Ти дав злочинну клятву – вона ж порушила клятву імператорові.

– Імператор перший її порушив, – відказав я. – Ступаючи на престол, він присягав творити добро, а наказав у першу чергу збивати перекладини до шибениць. Я дав слово товариству і ніколи й нізащо його не порушу.

– Мій сину, коли за ближнього ти поручився, то сам собі сильце наставив. Зроби так, щоб звільнити себе, бо ти попався в руки ближньому. Рятуй себе, як сарна, втечею, як пташка з рук птахоловця.

Я підвівся.

– Ваше преподобіє, чи не гріх вам, слузі Божому, штовхати мене в яму, повну моральних нечистот? І як ви потім цими губами, оскверненими лжею, будете дотикатись до золотої чаші з Дарами Господніми? Проповідуючи не красти, самі крадете душі? Ви бажаєте мені добра – щоб я все мав: посади, багатство, суспільні фори. Все – окрім честі. Як ви тільки могли подумати, що я зраджу тих, які мені повірили? Ідіть, отче. Я хочу побути сам.

– Спам'ятайся, непокірний, – підвів отець Олексій уверх два пальці. – 3 недовірків Господь сміється, а покірним дає благодать. Ти не подумав про батьків: добрий син – утіха вітцеві, лихий син – матері горе.

Мене здушили сльози: якого болю я завдав своїм батькам! Отець Олексій іще поглядав на мене з надією.

– Знаю, ваше преподобіє, що уб'ю їх скорботою. Але вірю, що скаже батько: така його доля, він не міг інакше, бо мав твердість переконань і був рабом обітниці своєї. Як сказано в Ісайї: «Брано його на допит, та він терпів і не отпирав уст своїх».

Малий єфрейтор

У половині травня звели всіх на очну ставку. На той час мене вже відсторонили від слідства, «братчиками» зайнявся Леонтій Васильович. Я тоді вперше відчув, що моя кар'єра почала котитися з гори – і все через Петрова… Дякувати Господу, залишили мене хоч у ролі експерта – ідентифікував почерки. І ще, перед очною ставкою, мав одне доручення…

З Києва надійшов донос, буцімто у когось із «братчиків» витатуювана булава на тілі – ознака гетьманства. Це була справжня дурниця. Я й сьогодні дивуюся, як могли ми повірити в такий донос. Дивуюся теж, що такі розумні люди, як Гулак та Костомаров, залучали до конспірації то слизького Петрова, то отого миршавого, з хворими очима напівбожевільного студента Андрузького. Чого він тільки не нагородив! Костомаров, наприклад, за його свідченням, смакував на лекціях сцени убивства царів… Що ж, проводимо опит студентів. Нічого подібного – Костомаров викладав древню історію Росії, а в ті старі часи, крім Андрія Боголюбського, нікого з царів не вбивали… Або: Костомаров задумав відновити Запорозьку Січ. «Ви божевільний, – каже йому сам Дубельт. – У який спосіб він міг би це зробити?» – «Так, я божевільний», – признається Андрузький. Та й справді, наляканий погрозою Дубельта про смертні вироки членам Братства, Андрузький став неосудний, плакав, рвав на собі волосся, і, коли його питали про булаву, він мимрив щось, ніби підтверджував.

А інші… Одні каються, обіцяють своїм життям довести вірність престолу, а отой пашквілянт-поет просто вам в очі сміється, що й не знаєш, де слідчий, а де звинувачений. Гулак мовчить, мов кремінь. І чого б то панькатися, думав я, на ешафот обох! А іншим – по п'ятдесят київ і додому!

Та не моє мололося – мені доручили оглянути підсудних.

Гулак сидів тоді вже в Олексіївському равеліні в камері суворого режиму. Я оглядав його разом з комендантом Петропавловської фортеці Скобелєвим. І що думаєте, нема злого, щоб не вийшло на добре: замість витатуюваної булави, якої, зрозуміло, ні в кого на тілі не було і не могло бути, ми під сорочкою в Гулака знайшли прив'язаний шнурком до тіла рукопис програми Братства! Другий за рахунком примірник…

Тут ми його й почали допитувати: назвіть усі імена змовників, чиєю рукою написано знайдений на тілі примірник програми. Та даремні були наші зусилля. Гулак говорив одне: «Не знаю».

Леонтій Васильович спробував зламати впертість в'язня листом до його батька. Мовляв, завинив син перед імператором, йому загрожує найтяжче покарання, вплиньте на нього, хай зізнається. Дав прочитати цього листа Гулакові, а той зухвало написав на ньому: «Все, що сказано в листі, – правда». То Дубельт листа й не відправляв.