Розділ «Четвертий вимір»

Несподівано для мене Леонтій Васильович змінив тактику. Я довго не міг зрозуміти, що задумав шеф, обернувши враз жорстокість напускною добротою до в'язнів. Гулака не викликав, та й який сенс розмовляти з німим, який не відповідає на жодне запитання й словом. Я іноді справді подумував: застосує Дубєльт тортури! Але ж ні… Зате зачастив до Куліша, Костомарова і Білозерського.

Геніальність замислу Дубельта я зрозумів на очній ставці. Хто б міг додуматися до такого: він вирішив висміяти, знецінити ідеї «братчиків», а не вивищувати їх вартість суворою покарою. Диявол! Проте й ці добрі наміри Леонтія Васильовича, через твердість Гулака, пішли врешті-решт псові під хвіст.

Гулак

П'ятнадцятого травня повезли мене з Петропавловської фортеці в чотиримісній кареті під суворим караулом в Третій відділ на очну ставку. В кабінет Орлова мене ввели останнім.

Чи було саме так? Мабуть… Може, в часі щось змістилося, але в пам'яті закарбувалось так… Через товщу літ мені бачиться п'ять постатей, п'ять особистостей, п'ять совістей перед обличчям тиранії. Нас п'ятьох поставили в ту шеренгу наша доля, наша воля, наша свідомість. Ми вийшли в цей ряд добровільно, та в критичну хвилину вишикувались у такій послідовності: навпроти графа Орлова, Дубельта, Писарєва, які сиділи за столом, стояли рядочком Тарас Шевченко, Олександр Навроцький, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Василь Білозерський. Збоку біля Писарєва стояв Олексій Петров.

Я пробіг очима по всіх обличчях: Тарас підморгнув до мене, широко посміхнувся Сашко; Панько, Микола і Василь не підводили очей – стояли пригноблені й сумні; погляд мій впав на Петрова, і аж тоді я утямив, де бачив подібні до очей протоієрея Малова – собачі, масні й покірні очі! Прости мені, отче Завадський, – розкаявся я в душі, – що подумав на вас погане. Ось хто нас продав! І який з мене в чорта конспіратор, коли настільки не знаюся на людях, що довірився слизнякові; та лише за цю мою довірливу близькозорість належиться найсуворіша кара!

– Станьте поруч із своїми колегами, Миколо Івановичу, – сказав м'яким голосом Дубельт, і я, вловивши ту ласкаву тональність, ще раз зібрав свої сили; Шевченко відступив крок убік, і я став між ним і Навроцьким – видно, там було моє місце. – Ви знаєте студента Олексія Петрова?

– Знаю, це колишній мій сусід по київській квартирі.

– Петров, як виклав вам програму Кирило-Мефодіївського братства Гулак, коли залучав вас до конспіративного товариства?

– Гулак, ваше сіятельство, переконував мене, – Петров дивився повз моє обличчя, – що відродження слов'ян може відбутися тільки за допомогою повстання черні. Коли ж станеться переворот, твердив він, а цар не захоче зректися верховної влади, тоді треба буде пожертвувати царською родиною.

– Ви потверджуєте зізнання Петрова? – спитав мене Дубельт.

– Я не говорив нічого про фізичну розправу над царською родиною, – відказав я.

– Олексію Федоровичу, – звернувся Дубельт до Орлова, – мені здається, що Петров перебільшує у своїх зізнаннях.

– Можливо, – відказав граф.

Такий поворот справи мене здивував: що таїться за ним?

Дубельт звернувся до Навроцького:

– Що вас зв'язувало, крім родинних стосунків, з Гулаком?

– Єдність у поглядах.

– І тільки? Значить, ви не складали присяги товариству…

– Складав. – Навроцький примружив свої великі чорні очі. – Ваше сіятельство, я написав чорним по білому своє зізнання і більше не додам до нього жодного слова. Але й не відніму. Для чого ви мене вигороджуєте? Щоб звалити все на одного?