Розділ «Четвертий вимір»

Дубельт, ледь стримуючи лють, повернув голову до Куліша.

– Пане Куліш, повторіть уголос своє каяття.

Куліш сплів пальці на грудях і, обдаючи Орлова винуватим поглядом, заговорив:

– Оглядаючись на минуле, я з жахом бачу, що намагався робити зло і, можливо, вів до нього інших. Клянуся всім для мене священним, що я робив це сліпо, і тільки тепер бачу, які жахливі наслідки могли мати мої розумування. Я всі сили віддам, щоб майбутніми своїми творами загладити зло…

– Ось приклад щирого каяття! – вдоволено промовив граф Орлов. – Тепер я до вас звертаюся, Тарасе Григоровичу… Що ж довело вас до такого нахабства, що ви писали обурливі вірші проти імператора, проти августійшої сім'ї, яка так чуйно поставилася до вас, коли йшлося про вашу волю?

Шевченко відповів не зразу. Він дивився на Костомарова, руки якого дрібно тремтіли, проказав тихо: «Не журися, Миколо, ще будемо колись разом гарно жити…»

І аж тоді, коли Костомаров вдячно глянув на нього, повернув голову до Орлова.

– Ваше сіятельство, – сказав, – проживаючи в Петербурзі, я чув усюди нарікання на царя й уряд. Повернувшись в Малоросію, мою безталанну Україну, я побачив нужду і гноблення селян з боку поміщиків, посесорів, економів, і все те робилося й робиться іменем царя і уряду…

– Супостат!! – верескнув Дубельт і схопився з крісла. – Найлютіший злочинець! На дибу його, на муки!

– Моїй батьківщині, може, й потрібен мученик. Я готов ним стати… – спокійно промовив Тарас.

– Багато берете на себе, – процідив Орлов. – Багато, як на мужика, оціненого двома тисячами карбованців!

– Талант його неоцінимий, – промовив тихо Костомаров, і тоді Дубельт зігнав на ньому всю свою злість.

– Повторіть, повторіть усе, що ви говорили про Гулака! – крикнув.

– Не можу… – ледь чутно прошепотів Костомаров.

Дубельт вийшов з-за столу, зупинився навпроти Миколи, підніс кулак до його обличчя.

– Пожалкуєте… О, як пожалкуєте! Повторіть же…

І Костомаров вистогнав:

– Гулак… він виніс з Дерпта дурну пристрасть до корпорацій і таємних товариств… Він одурманив цим духом усіх нас…

– Досить, – прохрипів Дубельт. – Усім вийти, крім Гулака і Білозерського.

Я радий був, що Костомаров вийшов, що не муситиме він дивитися мені у вічі. Може, так і треба, – заспокоював я пекучий біль до товариша. – Може, й так… Та ніколи не повинні ми зустрічатися після цього. Ніколи… А в пам'яті спливло: три неофіти йдуть дніпровськими кручами від Андріївського собору до Лаври і зникають за Печерським спуском… І ще таке, зовсім прозаїчне: Костомаров хворий, а я прикладаю йому до шиї пластир…