Розділ «Четвертий вимір»

Годинник вибив сьому. Микола Іванович почав квапливо збиратися на поїзд – до Мцхети.

Частина третя

Очна ставка (De profundis)[39]. Гулак

Поїзд розмірено запихтів, набрав духу перед дорогою і статечно рушив на простір Дигомського масиву, зарослого осиковими перелісками і велетенськими лопухами понад Курою, набрав швидкості і, полишаючи за собою праворуч Махату, а ліворуч Мтацмінду, прослизнув із звинністю вужа і зник між горбочками й горбами, порослими кущами дерези.

Тільки Свята гора – Мтацмінда – ще довго гналася за мною, та я знав, що зникне й вона з очей, і подумав тоді: якби поїзд ніде не спинявся і колія не закінчувалася в Мцхеті, то за який час… Та годі, признайся сам собі, Миколо Івановичу, що розпачливі слова Тараса «холоне серце, як згадаю, що не в Украйні поховають» уже не катують більше твою душу, і хто зна – якби цей поїзд справді не спинявся і вивіз тебе на степові простори України, чи не вернувся б ти, наплакавшись уволю, знову сюди, де над Махатою щодня черленим кружалом сходить сонце і, нагрівши добіла гостроверху баню храму Сіоні, заходить, втомлене, у помаранчеве марево над Мтацміндою.

Я тому й сів не в перший вагон, у який зайшли граф Уваров й професори Міллер, Іловайський, Антонов і Костомаров. Вони тамтешні, вони так і поїдуть разом додому, і навіщо вислуховувати мені ввічливі й непотрібні поради, запрошення і співчування – доброзичливі, а насправді нещирі, бо якби й можна було і я поїхав разом з ними – що робив би т а м, коли життя давно відбило на кожному свою печать і кожному визначило його призначення на землі.

Докінчив би розмову з Костомаровим? А вона ж закінчилася учора, і добре, що на схилі нашого віку відбулася і роздробила на пісок камінь кривди, що ліг між нами, здавалось, назавжди; пісок розмиється, ніхто ж із нас не винен – винен час, і він колись складе реляцію майбутнім поколінням про правоту і неправоту кожного з нас.

На очну ставку маємо нині стати не один проти одного, а кожен супроти себе самого.

Гулак спостерігав крізь вікно останнього вагона, як зникають по черзі з очей Махата і Сололакський гребінь з фортецею Нарікала, вкритий чорною буркою сосон пологий хребет Шавнабаду – тільки Мтацмінда височіла під небом, і не віддалялася, і не маліла – мабуть, тому, що стояла вона на довгому Гулаковому шляху верстовим стовпом, і думав він про ту дорогу, яка для його покоління розпочалася шибеницею із п'яти перекладин за мурами Петропавловської фортеці, продовжилася могилою Грибоедова на Мтацмінді й убивством Лєрмонтова в П'ятигорську.

Мцхета. Я приїхав до неї нині не з археологічних зацікавлень. Мені треба ступити в слід останньої жертви на цій дорозі.

Мале містечко, колишня столиця Грузії, оточило величний собор Светицховелі з гробницями останніх грузинських царів, туди подались учені, я ж піднімаюся крутою стежкою на гору до опустілого монастиря Джварі. Внизу голубіють, зливаючись докупи, сині стрічки Арагви і Кури, і скриплять запряжені чорними буйволами гарби на Військово-Грузинській дорозі, і бовваніють у далині силуети вершників у черкесках – все це, таке саме або ж подібне бачив юний корнет Нижегородського полку, який на цій горі слухав сповідь старого монаха, а потім, у своїх двадцять п'ять літ, написав гімн людській свободі – поему «Мцирі».

Що було зі мною у моїх двадцять п'ять?

Вісімнадцяте березня 1847 року було для Гулака останнім світлим днем у його житті. За рекомендацією Куліша він познайомився з письменницею Ішимовою, відомою своєю «Історією Росії в оповіданнях для дітей», – цей день Микола Іванович, запрошений Олександрою Осипівною на обід, провів у її домі, слухаючи спогади про Пушкіна, який у день дуелі написав Ішимовій листа – то був останній автограф поета.

Повернувшись додому на свою квартиру, яку знімав на Пральному провулку біля Мойки у дворянки Плаксіної, Гулак ліг на ліжко, і в напівдрімоті ввижався йому поет у довгій киреї, який з непохитною вірою у своє безсмертя, з погордою дивиться на вбивцю, чекаючи пострілу; а чи впевнений був, що «весь він не умре», чи не злякала його в останній мент прірва вічного небуття?.. Повіки склеювались, долав сон, та враз він перервався від владного й вимогливого стуку в двері.

Гулак схопився, вслухався. Може, знову причулося? Стукіт у двері переслідував його, відколи переїхав з Києва до Петербурга – нерви напружились до краю, він аж тут, у столиці, усвідомив, що розпочав гру з вогнем.

На нього, тільки на нього одного покладалося усе товариство.

«Ви один найбільше розумієте, якої любові варта наша батьківщина, – говорив йому в Києві молодий етнограф Опанас Маркович, який завітав до Навроцького, щоб особисто познайомитися з Миколою Івановичем і вступити до Братства. – У повені свого необмеженого почуття ви чекаєте від нас більшого, ніж ми можемо зробити».

«Ви повинні переїхати в Петербург, – радив Гулакові Пантелеймон Куліш, – і взяти участь у вирі сучасного російського життя, що буде дуже важливо і для України».

«Я мимоволі замислився над тим, – терзав себе сумнівами співавтор статуту товариства Василь Білозерський, – яку геніальну людину ми маємо в особі Тараса, він угадує потреби народу і цілого віку… Ми не повинні залучати його в члени Братства – наражати на небезпеку».

І всі роз'їхалися – хто куди; Гулакові одному довелося налагоджувати зв'язки з російськими революційними товариствами. Насамперед він зустрівся з другом Шевченка, петрашевцем, поручиком лейб-гвардії Миколою Момбеллі.