Розділ «Четвертий вимір»

«Ми повинні зробити крок вперед від дворянської революції декабристів, – декларував позиції свого гуртка Момбеллі. – Знищити самодержавно-кріпосницький лад можна тільки шляхом народного повстання. Нам треба виступати разом».

Гулак розумів, що йде на риск. Він закінчив писати дисертацію «Про юридичний побут поморських слов'ян» – йому всміхалася кар'єра професора університету, тож не раз мучили сумніви: що важливіше – стати на науковій вершині й сіяти з кафедр зерно правди й непокори чи посвятити себе прямій діяльності революціонера? Страх перед можливим арештом тривожив його неспокійними ночами, скільки разів він поривався знищити статут, програму й відозви Братства, та наставав день, і сором опікав його сумління – тоді Гулак ставав на очну ставку то з Кіндратом Рилєєвим, який говорив: «Ми відчули потребу пробудити Росію. Я знаю – успіху не буде, але необхідне потрясіння», то з Олександром Одоєвським, котрий напередодні повстання вигукнув: «Ми умремо. О, як ми славно умремо!» І думав: щоб припинити торг невільниками, який став у Росії звичайним явищем, щоб повернути добре ім'я слов'янина, котре в європейських народів ототожнюється із словом «раб», – для такої справи варто віддати й життя.

Мені йшов лише двадцять п'ятий рік, я ще не кохав, не мав для цього часу, мій мозок тужавів знаннями – я ще не встиг ні крихти їх роздати; був я тендітний і вразливий – переді мною поставали раз у раз чорна яма тюрми, холодні сибірські рудники, а намилена петля слизькою змією оповзувала мою шию… Але ж вони, Рилєєв, і Одоєвський, і десятки їхніх побратимів, теж були, як і я, – молоді!

Вимогливий, нахабний стукіт у двері повторився, Гулак зрозумів, що він означає, миттю кинувся до шафки з паперами, знайшов програму Братства «Книга буття українського народу», викинув її у відхоже місце; двері хиталися, Микола Іванович згадав, що в іншій шафці лежить ще один примірник програми, взяв його, та до сортиру вже не встиг – двері виважували, сховав папери за сорочку під пояс, не подумавши навіть, що його можуть обшукати. Тоді підійшов до дверей.

– Хто там?

– Іменем закону! – почулося грізне.

У цю мить Гулак відчув, як страх, що мучив його довгий час, безслідно пропав. Це було дивне й прекрасне відчуття вивільнення від стидкого тягаря: усвідомив, що з цього часу відпадає альтернативність його майбутнього життя, він безповоротно і назавжди переходить у єдиний стан – професійного борця; це сталося несподівано швидко, але сталося, і вороття не буде. Відтепер користуватиметься однією трибуною – лавою підсудних, висловлюватиме свої погляди на допитах, способом популяризації його думок будуть протоколи, а єдиним званням віднині повинна стати мужність. Він прийме цю нову атрибутику свого життя і йтиме в ньому далі так чесно, як донині.

Гулак відчинив двері: до кімнати ступили статечний генерал і поліцмейстер.

– Дубельт! – відрекомендувався генерал, нітрохи не сумніваючись, що його прізвища хтось може й не знати; не помилився – Гулак знав. Дубельт показав на жандарма: – Обер-поліцмейстер Петербурга Кокошкін… На вас, пане Гулак, надійшов донос від професора Костомарова, що ви організатор протидержавного Слов'янського товариства. Ми арештуємо вас… Кокошкін, починайте обшук і не забудьте про сортир.

– Усе… – прошепотів Гулак, і його плечі опустилися, ніби він зняв з них тягар; Дубельт прийняв цей шепіт за зойк відчаю, капітуляції, він повернув голову до арештованого, і на його суворому обличчі промайнула тінь співчутливої усмішки.

Цю усмішку Гулак запримітив і відразу розгадав її підступність. Випрямився, холодний полиск заступив його зіниці, і ніколи він з очей уже не сплине, і ніколи не впустить в'язень у душу зрадливого співчуття жандарма.

– Що – все, мій юний друже? – запитав несподівано ласкаво Дубельт. – Ви молодий, і все ще попереду вас. Як поведетеся… Ось Костомаров чесно виказав…

– Ви брешете, – не підвищуючи тону, промовив Гулак і побачив, як дикий сказ зайнявся в очах Дубельта; білі рукавички в його піднятій руці затріпотіли над головою в'язня – кулак, розтявши повітря, прослизнув біля вуха.

Гулак спокійно й холодно дивився на Дубельта, і змерк сказ в очах генерала.

– А ви – добрячий горішок… – похитав головою. – Ну-ну… Та ще не такі розколювалися в наших зубах.

Поліцейська карета мчала на Фонтанку. За Ланцюговим мостом візник виїхав на Пантелеймонівську вулицю і зупинився біля залізних воріт. Обер-поліцмейстер вивів на вулицю в'язня. Ворота відчинилися. Гулак оглянувся на вільний світ і з закладеними назад руками увійшов у темне квадратове подвір'я колишнього кочубеївського палацу – нинішнього приміщення Третього відділу.

Донині пам'ятаю: темінь. Цілком темний каземат. У казематі є вікно, але зовні воно забите дошками – це зроблено спеціально для мене – і ні щілинка не просвічується. Я дотикаюся – рипить під пальцем скло. Ніхто до мене не приходить цілу добу, ніхто нікуди не кличе, їсти теж не приносять. У всьому світі нікого немає, крім мене. Ні з ким не порадишся, не поскаржишся – сам єси перед собою.

Під стіною – нари, у кутку – параша. Сон не приходить, а довкруж так темно, що не можна навіть побачити своїх пальців, піднесених до очей, і діймає таке відчуття, ніби я фізично не існую, а живуть лише мої думки, і аж моторошно стає під помислу: певне, так почуваються душі в загробних царствах – думають, розуміють, що діється довкола, а вдіяти не можуть нічого, бо безтілесні. Можуть лише оцінювати свої колишні вчинки і жалкувати або ж радіти за них і ще робити припущення: що сталось би, якби зробив не так. Та найпекучіше, мабуть, дошкуляє душам на тому світі сумнів: чи варто було чинити так, а не інакше, чи був смисл офірувати собою, чи залишить ця пожертва хоча б помітний слід?

І раптом осяває мене думка – вона приносить полегшу, але й тривожить, бо треба вивірити наперед свою витримку: мої вчинки, моя діяльність тільки розпочинаються, і рано ще оглядатися назад. Я допіру матиму можливість довести свою потрібність або ж непотрібність і право роздумувати – залишиться по мені слід чи ні – отримаю аж тоді, коли пройду крізь цю темінь цілим і неушкодженим. Може, весь сенс моєї діяльності в тому, що я опинився тут? Адже світло завжди народжується в темряві.

Через добу чи трохи менше за вікном застукотіло, заскрипіло – впала віконниця і мене залило сліпучим світлом, а у дверях каземату постав, немов рятівник, мій начальник по Археографічній комісії правитель канцелярії київського генерального губернатора Микола Еварестович Писарєв, якого потім Шевченко обізвав «малим єфрейтором», і поруч нього караульний з заставленою наїдками тацею в руках.