Розділ «Четвертий вимір»

Останній вимір

Сонце сідало на відроги Сагурамського хребта, кидаючи на стрічки Арагви і Кури червоні плахти, і промайнула в Гулака чисто професійна думка: сонця вже немає на небі, але воно буде яріти ще вісім хвилин, а протягом цього часу промінь втікатиме зі світу, долаючи мільйони кілометрів, аж поки не згасне вогненна куля над хребтом.

Вісім хвилин. Відрізок Часу і Простору. Скільки це: багато, мало?

Для метелика, що народився для шлюбного польоту і який живе лише до заходу сонця, – цілий вік.

А для людини – мить.

Що можна зробити за цей відтинок часу, дарований простором?

Можна й не помітити його.

А можна востаннє побачити гладінь Солоного озера на Мцхетській горі й уявити, що на цьому місці так само сидів поет і, можливо, при світлі неіснуючого вже сонця записав на клаптикові паперу рядки: «Люблю тебя, булатный мой кинжал, товарищ светлый и холодный, задумчивый грузин на месть тебя ковал, на грозный бой точил черкес свободный…» Може, це диво поезії зродилося саме в такий ось мент, коли простір подарував людині, засудженій на смерть у двадцять сім років, вісім хвилин життя. Благословенна мить!

Може, у такий ось мент волелюбний послушник забутого нині монастиря Джварі боровся в горах з барсом, пізнаючи смак свободи й перемоги?

Може, у такі хвилини в київському шинку бив себе в груди пропитий убивця Лєрмонтова майор Мартинов і проливав сльози каяття за те, що не знав, на кого піднімав руку?

Може, у подібну мить написав Шевченко пророчі слова: «І день іде, і ніч іде, і, голову схопивши в руки, дивуєшся: чому не йде апостол правди і науки?»

Може, у такі хвилини прощалися із світом царевбивці Кибальчич і Перовська?

Може – народжувався апостол?

Може – народилося нове покоління, якому суджено перемінити світ?

Може…

Я прощаюся з добою, яка вивела мене із сховку в сутінному храмі Сіоні у піднебесний храм великого світу і примусила передумати все своє життя. І я кажу, поки не згасло сонце: ніщо в житті не пропадає даром. Я назавжди втратив Україну, але поніс на всю свою дорогу її науку мужності і цієї науки не споганив, пізнавши солодке почуття перемоги над ницим страхом, залишивши своїм нащадкам приклад чоловічої терпеливості. Більше нічим віддячитися їй не зміг, а мало це чи багато – скажуть ті, які прийдуть.

Я змушений був знайти другу батьківщину, якій віддав своє життя й любов. І якщо тієї мужності і тієї любові стане серед людей, котрим я служив, на одну грань більше, то жив я немарно. І в цьому мій останній вимір.

Микола Іванович спустився з гори, коли вже смеркло. До Тифліса добирався нічним поїздом.

Тбілісі – Кіровабад – Львів

1980—1984 рр.