Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– Вагаюсь, чи вірно ти любиш. О Грицю, – молить вона і глядить на нього великими очима, – не обманюй мене! Своє серце сама я знаю, те серце вже не в моїх грудях – в тобі опинилося. Гадки, що я їх колись думала, за тебе замінила. Душа, що була колись моя, за тобою волічеться. Не верне до давнього вона ніколи. Не обмани мене.

– Та все-таки вагаєшся, Туркине…

Її очі спалахнули.

– Ти кажеш, я не люблю щиро? О-о-о!.. – кликнула з жалем, і з тим трутила його від себе, як у дитинстві тручала матір свою, коли та не сповнила її волі.

– Заким сніг упаде, ти будеш в моїй хаті, – відповідає він місто всього, і горне, і голубить її, щоб жаль дарувала. – Не жалуй любити, – додає знов, благаючи. – Тільки й мого щастя, що ти одна на світі. Приходь все, зозуле, не забувай мене. А як будуть лаяти, що ти блудиш лісами, скажи всім в очі, що шукаєш щастя.

– Як, Грицю? – питає вона і чудується.

– Що шукаєш цвіт папороті, – пояснює він. – Не знаєш? Він дає щастя.

– Не знаю, – відказує вона і знов дивується його скорою видумкою.

– Цвіт папороті, – об’ясняє він ще раз. – Його треба довго, довго шукати, а хто знайде, знає відтак все на світі і знайде своє щастя. От таке скажи. Хто тобі заборонить того цвіту шукати? Може, твоя мати? Смійся!..

– Може… моя… мати, – відказує задумливо і вмовкає.

– А заки сніг упаде, – повторює він, – будеш у моїй хаті.

– А заки сніг упаде, – повторює вона і, не докінчивши речення, мов їй блисла інша думка, додає з жахом: – Лячно, Грицю, довго ждати…

– Чому би лячно, серце? – питає він. – Доки ти зо мною, нічого вже не бійся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про інше не журися.

– На осінь заповідаються старости, – жалується вона і, шукаючи поради, бере його за шию.

– Відки старости? – скипів він.

– Не казали ще звідки, лиш мати натякає, вже, мабуть, хоче мене сього року віддати.

– Нехай натякає. А я он в тебе перший. Від усіх ти відвернися.

– Я вже й так відвернулася, – відказує вона. – Тебе одного знаю, а якби силували, розкажу матері правду. Ти ж багатирський син. За тебе мати дасть.

– За мене мати дасть… хоча… – каже він непевним голосом і не доказує.

– Хоча? – питає вона, і чомусь в ній серце мліє… – любиш другу?