Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– Коли ти завше така чудна до мене, – відказує він, оправдуючись.

– Ні, Грицю, ні… – впевняє його і тулиться з неописаним довір’ям і чуттям до нього. – Якби ти знав…

– Що, дівчино моя?

– Як тяжко дуже, дуже любити, а притім ту любов перед матір’ю… – і урвала на хвилинку, а відтак докінчила квапно, – таїти.

– Чому таїти? – питає він впрост. – Чи се соромно любити?

– Не пустять ходити в ліс, – додає вона. – Скажуть, щоб ти присилав сватів, а по лісах не пустять сходитися. О… моя мати ніколи не пустить.

– Ов-ва! – потішає він її і сміється.

– Так, так, Грицю, – повторює вона поважно, – мама моя не знає жартів. Проти хлопців вона строга – не вірить їм.

– А проте їх і конем не об’їдеш, – відказав він, знов сміючись.

– Легко тобі сміятися, – каже вона і дивиться йому в очі, вижидаючи.

– Легко, – каже він весело, – де вже не легко, коли Туркиня коло мене, а прийде час, будуть і старости. Сеї осені певно що будуть. Оця зима була така довга та тяжка, я стільки за тобою натужився, а тепер же самим пишним літом ще і «матерів» лякатися? Зо мною ти не бійся нічого.

І кажучи сі слова гордо й певно, голубить її з непогамованою палкістю.

– То дуже любиш? – питає вона і старається очима збагнути глибінь тої любові з його очей, в котрих свою душу згубила.

– Нікого ще так щиро не любив, як тебе. Казав вже тобі. Тебе одну на світі. Коби знала ти, Туркине…

– А коби ти знав, – перебиває вона поважно, підсуваючи високо свої чорні брови, і чомусь сказала ними більше, як попередніми словами.

– Ти не знаєш, що в мене за серце, – впевняє він знов і приголублює її наново до себе.

– А я – Грицю… а я – о Боже!.. – і не доказала.

– Люби, зозуле, люби, – молить він, – а я на руках занесу тебе до твоєї хати.

Нараз вона підіймає свою заквітчану голову і, мов вернула на хвилину з другого світу, незвичайно споважнівши, питає:

– А як перестанеш любити?