Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– Мавро, – додає далі, – ти знаєш, я люблю Гриця.

– Ти оповідала, доньцю, – відказує циганка і все стереже дівчину очима, – оповідала.

– І він мене любить.

– А також так щиро, як ти його?

– Мавро! – кликнула нараз з докором Тетяна і відвертається чогось уражена від старої жінки, що осталась спокійна. – Я тобі не буду нічого більше казати. Ти заєдно як не віриш, то безпечно поглузуєш. Що б і не сказала я, ти нічого не віриш! Сором, Мавро…

– Бог з тобою, донько! – успокоює Мавра покірно. – Та я його на очі не виділа, а не то…

– Не виділа, не виділа! – повторює люто Тетяна. – А все твоїм голосом гонить невіра і ненависть. Все не віриш. Я знаю. Ти цілому світові вже не віриш. А хоч я добре тямлю, що ти про себе оповідала, що перебула через зраду – то йому одному, Мавро, йому одному на всім світі – я вірю. Він мене щиро любить, Мавро… О! ти не знаєш!

– Я вірю, доньцю, що тебе любить, – відказує Мавра твердо. – Хто тебе, зоре моя красна та як ангел добра, не любив би? Кого на світі любити, як не таких, як ти? Га-й, га-й! – заспівала нараз, мов на хижуна, і заколихалася цілим своїм тілом. – Га-й, га-й!

Тетяна подобріла.

– Заки сніг упаде, казав, Мавро, буду в його хаті.

– Слава Богу! – відповідає стара, вже потрохи іншим голосом і зітхає легше. – Кваптеся, бо як прийде осінь, мати прийме других старостів. Казала мені оногди, що хоче тебе сеї осені вже конче віддати, а сама піде в монастир.

– О, мама все своє! – каже Тетяна. – Найбільше, відай, чого вона бажає в житті, то піти на старість у монастир.

– Може, й добре робить, доньцю.

– Та за кого й там вже стільки молитися? Вона вже доста й так молиться… щонеділі, свята…

– Може, і за твоє щастя, – відповідає стара. – Тебе одну лиш має. А відколи твій батько помер, з котрим так добре жила, як вона і люди розказують, то її тягне в монастир. А за твоє щастя хто буде молитися, доньцю, як не вона? Знаєш, вона рада тобі неба прихилити.

– Се правда, – відповідає Тетяна поважно і вмовкає. Відтак, надумавшись хвилину, додає: – Вона одна, ти, Мавро, друга, а він третій любить мене щиро і по правді.

– Правду кажеш, доньцю, – притакує Мавра. – Добрий чоловік – то для жінки все одно що тата й мама.

– А не правда, Мавро? – обзивається Тетяна, і її очі заясніли самим щирим щастям.

– Правда.

– Коби ти мені його хоч раз показала, донько, – потягає Мавра, – не ховай вже його так, як золотий червінець.