Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– Туркине, моя зоре… хіба ж я се годен? Чому ти отак смутно питаєш?

– Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? – відказала. – А я, Грицю, а я, – каже вона і раптом шукає охорони від чогось на його грудях, – я… – і, не доказавши, замовкла, мов душу свою віддала.

– Посвистував я, Туркине, – оправдується він поважно, – посвистував я, щоправда, і не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше поглузуєш ти з мене, як прийде багатший, ніж я з тебе. Чи не так, Тетянко? Іваниху Дубиху широко-далеко за багачку знають, а я – Гриць. Тільки і його багатства, що кінь та щире серце. – І, сказавши се, поцілував і притиснув її наново так щиро і палко до себе, що в тім вона вже вмовкла…

– Іноді зимою, – почала відтак вона по якійсь хвилині, – заким ти перед нашою хатою станув, я мов з тягарем на душі ходила, все молилася, щоб його Господь відвернув від мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! – додала і обняла його шию. – І від тої днини, від тої години я вже не годна була тебе забути…

– А мене туга погнала, – об’яснив весело. – Видержки не мав, осідлав коня і пігнав до тебе. «Що буде, то буде, – думав. – Нехай хоч побачу, нехай хоч погляну на ті очі, брови, що душу украли, серце упоїли, спокій відібрали, а самі сховалися».

– А мати допитувалася опісля, – почала вона знов, – хто ти такий, відки тебе знаю. А коли я мовчала, вона і собі замовкла, додаючи лиш оце слово: «Уважай, Тетяно». Боюся я своєї матері, Грицю, як вона мовчить, та проте і не годна була забути тебе. Крізь сон бачила на чорнім коні, крізь сон я тужила. Вднину тугу працею укривала, а безсонними ночами спогадами годувала. Інакше не могла. Так зиму пережила…

– Хоч би і раз, хоч би і два був би я завернув до тебе, Туркине, – обізвався він, – та саме горда твоя мати з хати відіпхнула, але тепер не забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.

– Я не забула. От, чи не прибула? – питає і підсуває допитливо чорні свої брови.

– Спасибі, дівчино, моя пишна квітко, люби лише вірно і жди до осені.

– А ти? – питає вона і тоне всею душею, своїми очима в його гарних очах. – Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?

Він обіймає її.

– Тебе одну я люблю. На весь світ одну. В неділю прийду знов, буду тебе ждати. Вийди тут ось лісом, зацвіти в нім квіткою, я буду тут.

– Все лісом? – питає вона, вагаючись пристати на те, і роздумує…

– Все лісом.

– А може, ні, – каже вона нараз бистро і, трутивши його від себе, відвертається живо.

– Туркине!

Вона не слухає – йде.

– Туркине!.. біжиш до свої матері?

– Біжу.

– Ов-ва!