Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Вона не обзивається, іде.

Він погнав за нею.

– Тетянко! – благає, – бач, вже й загнівалася. Вже скінчила любити? А я так довго ждав… застріль мене, щоб не тужив більше за тобою… буде тобі легше…

Вона оглянулася і стала. Через хвилю мовчить і морщить брови.

Він пожирає її очима, відтак тягне її мовчки востаннє на прощання до своїх грудей. Мовчки тоне вона в його любові і словом не опирається…

– Прийдеш знов? – шепче він пристрасно, благаючи, і всю душу вкладає в оце одно слово.

– Прийду.

– Пам’ятай!

Коли опинився знов коло свого коня, не міг здержатися, щоб не обізватися ще хоч раз до неї.

– Лю-биш? – погнав його голос допитливо пустим лісом їй навздогін і жде…

З-поміж струнких високих смерек, здавалося, а заразом ніби на противній скелі, через яр, відбилося ясним відгомоном… «Любиш?»

– Лю-блю! – кликнув молодий голос могуче, а долетівши в глибінь лісу, на хвилину станув. Відтак, мов молодий мандрівник, добився чи не живіше через ліс до його слуху. «Люблю…» А добившись на місце, тут навіки вмер.

І ходить Тетяна чи не щонеділі лісом. Вгору біжить легким кроком з щастям в очах, щоб довго він не ждав… вдолину знов збігає, щоб не опізнитися, матір не прогнівити. А все про то мовчить… і все спішиться. Немов одна днина, збігає тиждень за тижнем, літо розкошує, любов їх міцніє…

– Приходь, моя Туркине, любити не жалуй… – просить він щиро за кождий раз, і доки попри білу стежку тягнеться ліс, іде він з нею враз. Все жаль її покидати… така йому мила, така гарна.

– Вертай вже назад, – упоминає його іноді, а сама стає йому в дорозі, щоб далі не йшов.

– Жалуєш мені ще хвилини? – докоряє він. – В мене стільки щастя, що ти одна на світі, а ти он яка – останнє слово каже з гірким докором.

– Я – Грицю? Я? – питає вона, підсуваючи зчудовано чорні свої брови, а в її очах вже і жаль якийсь вражений розгорівся.

– Ти – ти не любиш так, як я. Все вагаєшся. Все, як на роздорожжі буваєш або як по вугля прибігаєш.

– Грицю, – відповідає вона, а далі вмовкає. Прудка і вразлива, здобувається вона вражена аж по хвилі на відповідь: – Я утопилася в тобі, других вже не знаю, матір свою обманюю… а ти… – і не доказує.

– Та все-таки вагаєшся, Туркине…