Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Тетяна усміхнулася весело.

– Побачиш його, Мавро, побачиш, красний такий, Мавро, що… о, о, о!

– Як ти? – питає стара.

– Високий, вус чорний, а сам білий та синьоокий. А все їздить на чорнім, як вуголь, коні. Тоді він вже найкращий. На нім він летить, як вихор. О Мавро, – красний!

Мавра слухає, і її думки летять кудись в минулість.

– Такий і він був, – каже відтак ніби більше до себе. – Високий, як то кажуть, як дуб, білолиций, синьоокий, а конем перелітав попри наші шатра, як сам вітер у пусту. Такий і він був. А все посвистував. Пан був, Тетянко!

– Про кого ти кажеш, Мавро? – питає дівчина, що була в цій хвилі всею душею коло свого Гриця.

– Про того, синку[73], через котрого змарнувала я свою долю, стратила батька, матір, Раду, а вкінці і дитину. Через котрого я тепер сама-одніська на цілу гору, на цілий ліс, на весь світ. Коби були мені хоча дитину оставили, – говорила жалісно, – був би мені світ світом, а так що я маю? О Раду, Раду! – зажалувалася гірко. – Чи вже не було іншої кари для мене, як викинути мене з-поміж себе? Ліпше було таки на місці вбити, як обіцяв. Було покинути, піти самому далі, з тато, мама були б назад до себе забрали, а так… – І забідкалася, як кождим разом, коли про те говорила – по-своєму циганському звичаєві, загойдавшись цілим тілом і майже заспівавши з жалю та огірчення.

– Цить вже, Мавро, цить, – потішає Тетяна, – та не жалуй стільки. Воно вже й так на ніщо не здасться. Дитинка, мабуть, у Бога, там жде на тебе, колись повітає, і, може, ліпше для неї так.

– Повітає, повітає, – відказує жалісним голосом Мавра, та тут же опам’ятується і починає нараз іншим голосом: – Вже був би дорослим парубком, десь, може, в службі заробляв на себе і на маму. І було би йому добре, і було би мамі добре. А так що? Га-й, га-й! – пожалілася знов. – Га-й, га-й!

– Може, й заробляє де, Мавро, хто його знає, – каже спокійно Тетяна. – Так вже Бог дав. По правді, Мавро, ти свого Раду зрадила, а з того вийшло все горе.

– Зрадила, бо була молода, дурна і повірила, – обзивається Мавра вже спокійно. – Задивилася на біле панське лице, нециганські очі, панську ношу[74], а Господь за те і покарав. Держись свого, каже і карає. Будь воно зле, будь добре, а на гріх не вийде.

Дівчина слухала мовчки, задивившись ніби кудись, хоча перед нею були лиш низенькі стіни старої низької хатини і більше ніщо.

– Гриць не пан, – каже відтак, вимовляючи певно і твердо ім’я милого перед старою. – Гриць не пан, хоч також білолиций і синьоокий і на коні їздить, як вітер. І ми любимося, – і сказавши се, встає і прощається з Маврою. – Приходь, Мавро, до нас, як мене подеколи в неділю в тебе не буде.

– Га-й! га-й! – відказує Мавра. – Я прийду. А ти, хоч і не прийдеш в неділю, то приходь і в робітну днинку, та сповісти бабу, коли їй на твоє весілля лагодитися та на хлопця подивитися.

– Незабавки, Мавро, незабавки, – обзивається Тетяна і виходить.

– А не виходь до нього щонеділі в ліс, – остерігає, випроваджуючи її геть аж поза хату. – А як підеш, то візьми і мене з собою, – жартує з чудним поглядом Мавра. – Нехай і на стару няню своєї любки раз погляне. Вона ж йому на щастя от яку зорю ясну та красну викохала. Казками вигодувала, серцем випестила, очима зберегла, то най їй хоч тепер словом ласкавим подякує.

– Подякує, Мавро, подякує, – відказує Тетяна щиро і поважно. – Він добрий і щирий, доконаєшся сама, як побачиш, як він мене по-щирому любить, коли мені не віриш.

Тетяна, віддалена вже на кілька кроків від хати, оглядається нараз раптом позад себе. Чи се їй причулося, що Мавра, відвернувшись перше від неї, захохоталася до себе? Чи справді воно так було?

Ні.