Розділ двадцять шостий

Вона дивувала, що Лавріна так збурила вість про погром турків і татар. Він говорив і говорив, усе хотів розгадати той бій, розпитував її, але вона не знала більше нічого. Та й нащо воно їй! Їм треба думати про своє.

Лаврінів спомин про Марка нагадав їй інше.

– Лаврінку, – пошукала в темряві його руку. – До мене в’язне Харіліс, конюх. Отой циган.

– Зажартовує?

– Яке там зажартовує… Тягне в конюшню.

– Тягне в конюшню! – Перехрест став на коліна. – Я йому провалю каменюкою голову!

– Не чіпай його, – злякалася Киліяна. Вже шкодувала за свої слова. Адже хотіла не стільки поскаржитися, скільки одкинути Лавріна од думок про далеку батьківщину. – Не займеш, Лаврінку?..

– Ну… не займу. Я тільки скажу йому… – Знайшов її губи і вже забув, що скаже Харілісу.

Він перестрів Харіліса у вузькому хіднику між дворів. Сидів на стіні, й коли той ступив на стежку, скочив і став перед ним. Першої миті циган злякався, а тоді на його обличчі закругліла посмішка.

– Бір Аллах![8] – вигукнув він. – Я думав, на мене стрибає барс. – Салям тобі, володарю персиків. – І поклав обидві руки на свою засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вітаючи справді.

– Нема тобі салям, – плутаючи турецькі й українські слова, сказав Лаврін. – Якщо ти… гелійор[9] до Киліяни…

– О, Киліяна!.. – заплющив блудливі очі, прицмокнув язиком циган. Його тугі, м’ясисті щоки блищали. – Рахатлукум. Троянда… – І, побачивши, як нахмурився Перехрест: – Беса[10]. – Й хтиво, хитро та насмішкувато воднораз: – Хіба троянда зів’яне, коли я одщипну собі одну пелюсточку?

Лаврін пружно, аж Харіліс сахнувся й ударився головою об стіну, підніс йому до носа міцний важкий кулак.

– Ось бачиш, який у мене беса!

Циган, спотикаючись, одбіг кілька кроків і зупинився:

– Ти пошкодуєш за цим, кьопек[11]. Знатимеш, як посягати на наложницю правовірного, та ще й аги.

– Юрю![12] – похмуро сказав Лаврін.

– Ти не знаєш, що твоя шия – тонша за волосину. Але це знає кат, – гукнув Харіліс у спину й побіг до хвіртки.

III

Служба в Марка легка, не клопітна. Накидає який кінь крем’яхів, підбіжиш, заметеш їх у совок, калюжі розітреш мітлою – й знов у свій куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тільки в дні парадів. Тоді кіннота валом валить через Північні ворота, гарцює на мощеному вапняковими плитами тісному подвір’ї й прямує до Піщаних воріт. А довкола гасають всілякі беї, санджакбеги, аги й інші татарські старшини. Порозтоптують крем’яхи, доводиться зчищати їх лопатою. Але паради бувають нечасто. В будні ж дні Марко весь день куняє в глухому північному кутку двору за кипарисом, хоч як припікає сонце, а тут – вільгість і прохолода. Правда, якщо виходить хан або приїздить якийсь солтан, за кипарисом сидіти не велено – можуть прийняти за засідника і коли не порішать на місці, то відрубають голову на містку перед ворітьми, й вона булькне в брудну річечку Чурук Су, що стрибає по камінню попід стінами ханського палацу. Тоді треба вийти з тіні й упасти ниць, і ніхто на тебе навіть не гляне. І не підводити голови, поки не стихне гомін та стукіт копит. В інший час розглядав подвір’я скільки хотів. Тут снувало безліч слуг і проходило немало всілякого іншого люду. Не всіх Ногаєць вже й боявся, не перед усіма вклякав на коліна. Більшість з прибулих – прохачі, позивачі, навіть значніші з них не наважувались тут голосно чхнути, а позбиткуватись над ханськими слугами – про таке й гадки не мали.