Розділ двадцять шостий

– Тут немає барвінку, – повторив Лаврін, і Киліяна не впізнала його голосу. Вона мало знала Лавріна, пізнавала тільки тепер, і оця його настирність тривожила її. Це була не впертість, а щось інше, більше, воно лякало дівчину непримиренністю, невживністю в усе, що не було рідним краєм, вгадувала в ньому небезпеку для обох і намагалася будь-що розворушити, розкутурхати Лавріна.

– Тут теж ростуть яблуні, груші, сливи, – обстоювала своє. – Он саме цвітуть черешні. Божечку, хіба ти не бачиш, яка краса. Білі-білі. Наче полотно по гіллі розвішане.

– Вони цвітуть не так, як у нас, – сказав Лаврін. – У нас – цвіт у росі. Й листя теж. А тут – листя шорстке й тепле. Сухозлітна ця краса. – Він підвівся й знову сів навпочіпки. Груди йому враз задихали швидко, подих став гарячим, заговорив: – У нас воля, Киліяно. Почула б ти, як гомонить весною Великий Луг, як клекоче на порогах Чортомлик. Як співають козаки над Скарбною. І осокір ворушить листям…

Лаврін справді ціну волі склав тільки тут. Ну що таке Великий Луг? Просто луг. Земля й трава… Йди собі… Саме так – іди, куди хочеш. Боже правий, як йому хотілося зараз побігти по тому зеленому лугові. Впасти лицем у траву й лежати отак, нічого не думаючи. Тільки дихати волею.

Він би зацілував кожен кутик плавнів, кожну очеретину, кожну билинку. Все то – воля… Нащо, здається, вона людині? Є вона, робити з нею нічого. А як страшно без неї! У дощову погоду, коли дмухав сіверко, він чув запахи Великого Лугу. Спрагло вдихав пахощі вербових котиків, молодої лепехи, рясту. Він був певний, що чує їх, що вітер перевіває їх через море. А коли над його головою летіли в рідну сторону птахи, ще й радісно курликали, радісно ґелґотіли та ячали, тоді серце йому розривалося на шматки і він не знаходив собі місця. Найчастіше падав у траву і затуляв пальцями вуха.

Очі йому горіли, вуста болісно розкрилися, і в місячному сяйві біліла смужка зубів. Він і зараз був гарний. Дарма що в лахмітті й нестрижений. Але обличчя – чисто поголене, якось примудрявся, це, знала, – для неї. На мить їй аж стрепенулося колишньою радістю серце – за судженого, його вроду й палку вдачу. Але та радість щезла, як іскра в печі, й натомість вернувся страх. Примарний страх перемішався з близьким, теперішнім, вона аж стенула плечима й оглянулася. Їй здавалося, що хтось причаївся за каменем, слухав їх. Її лякав і цей камінь – велетенський, пласкобокий, він, мабуть, колись скотився з гори, підім’явши дерева й кущі. Щось велике, несосвітенне підім’яло під себе і їх з Лавріном. Вона й сама все частіше занурювалася у себе, у власні думки, а потім притьма втікала. Ловила промінчики, які посилало сонце. І тішилася ними. Тутешнє життя їй незрозуміле, воно лихе, гірке, але, почувала, в тій гіркоті є свої солодинки.

– Не думай про те, – попросила жалібно. – Я ось… побачила світ іншими очима. Я в батька наче в раю жила. А бачила той рай? Не бачила, не подякувала. Якби те вернулося… тож усі листочки, всі мальви вицілувала б на батьковому дворищі. Не вернеться. Й через те треба жити тим, що посилає Бог. Світ і тут гарний. І сонце, і дерева. Забудь про свій Луг… Ну, не забувай, але прихилися серцем і до тутешнього сонечка.

– Я хотів би – не можу, – зізнався він. У цю мить відчув, що між ним і Киліяною немов повисла якась порожнеча. Й що її не подолати з’єднаними руками і навіть вустами. Чому – не міг одгадати. Дівчина сиділа поруч, і справді міг узяти її за руку, але діткнутися серцем до її серця не міг. Йому мовби щось підказувало, що тут, у неволі, все мало бути інакше. Мали б або плакати в обіймах, або класти разом мости на втечу, або збігатися тільки на куцу любов. А було щось інше. А хіба він не любить її? Любить… «Люблю». Казав це слово про себе, а воно було, як сухі, хоч і дорогі колись, квіти. Він злякався й пробудився від думок. Подивився на гострий, різьблений проти зір профіль Киліяни, обняв. Спробував прошепотіти, як колись, коли вони сиділи на зеленому лужкові біля хати Бруса Дороша: «Пропекла ти мені серце». Ці слова й вирвалися з серця. І він засоромився їх, і виказав ними всю свою любов. А тепер і ці слова не міг промовити, бодай подумки. Щось стояло за плечима, неначе тінь, і він, утікаючи од неї, вернувся до попередньої розмови:

– Й сни мені сняться білі та білі. Сніг скрипить під ногами. Ти пам’ятаєш, як скрипить під ногами сніг? – Лаврін пожував стеблинку трави, зітхнув. – А тут все літо та літо… Мені не сходить з думки Січ. І кошовий. Він був мені ніби батько. Й Марко. Хитрість його з’їла. Поганий збродень! Він повів орду на Січ. Невже вони зруйнували її? Невже козаки не перейняли їх?!

Киліяна здивувалася.

– Хіба ти не знаєш, – сказала, – чого прогнали з палацу султана нашого агу? За погром війська, що йшло на козаків. Знайшли в тім якусь його провину. Яку, достеменно не знаю. А яничари погинули на Січі всі!

То була для Лавріна неймовірна радість. Він аж засміявся, скочив на ноги, схопив чималий уламок граніту і вдарив по скелі. Бліду запону ночі пропалив сніп іскор. М’яким барсячим кроком Лаврін закружляв по галявині. Він давно призвичаївся до темряви, бачив кожен камінчик, кожен кущ.

– Козацтво не погинуло! Отчий край є! І буде довіку, поки світить сонце! Нехай повиздихають вороги, нехай похлинуться власною кров’ю…

Киліяна чомусь злякалася.

– Лавріне, – покликала.

Лаврін довго не міг заспокоїтись. Нарешті ліг біля її ніг. Вона нахилилася над ним. Дивилися просто в очі. Її груди гостро напинали тонку сорочку, рвалися йому назустріч.

І він знову почав хвилюватися. Як і завжди.

Й розвіялися Киліянин страх і тривога. Подумала: її любов, її чари для Лавріна більші й дужчі за все на світі. Вони мають непереможну силу, й доки він у їхньому полоні, доти вона може бути спокійною. І було їй гарно владарювати, й любила за те Лавріна.

– Тоді Марко погинув теж, – сказав Лаврін.

Киліяна відвела його руки, що тягнулися до її колін.