Розділ двадцять шостий

Гомінке вдень, вночі воно – неначе вичумлене. Не чути співу дівчат, парубоцього погуку, хіба що коли-не-коли бемкне у мідний таз сторож або брийоне тоскний, мабуть, передсмертний, крик.

Воно як равлик, що сховався в черепашку. Тут усе заховане од світу, виокремлене, звернене поглядом всередину. Не те що на Україні, де до ранку витьохкують солов’ї та виспівують дівчата, де мріють проти зір сонними вікнами хати й тихо пливе по ставу біле качине пір’я.

Зорі тут ближчі, жаркіші, але й чужіші. Лаврінові згадувалися зорі над Чортомликом, над рідним куренем, надто тихої зимової ночі. Очищені морозом, ясні, вони дзвеніли, мов скалки льоду. Їх хотілося взяти в руки й занести в тепло, в курінь, де одразу мала настати та ж божа чистота й врочистість, що на небі. Він і далі не міг звикнути до цього неба, цієї землі, до цих дерев. Не міг узяти їх у душу не тільки тому, що невільник, а як просто людина. Працював, ходив, а тоді наче прокидався, оглядався довкруж, і кожне те прокидання одривало від серця крихту життя.

Знову й знову думав про втечу. Напевне, й дався б на ту спробу, хоча те було майже безнадійно: тисячі верст по чужій землі, де кожне око – вороже, де кожна дорога – до тюрми, інші невільники розказували, що втекти звідси не вдавалося нікому. Тепер же не міг важитись і на це. Залишити Киліяну – то зрадити любов, зрадити себе.

Потім думка понесла його далі, в дитинство, куди вертався рідко. Чомусь йому пригадався тихий зимовий вечір. Мати вже спала на печі, він дививсь у вікно, верхня шибочка якого була забита дошкою, а нижній він не давав замерзнути майже ніколи – прохукував. Це була одна з двох шибочок в їхній хаті, бо й замість усіх інших – ще на двох вікнах – чорніли дощечки. Зорі на снігу іскрилися коштовними блискітками, йому так забажалося цих блискіток, що він тихцем узув материні чоботи набосоніж і подався надвір. Блискітки не давалися до рук, він розгріб сніг, мабуть, вернувся б розчарований до хати, коли б не натрапив на барвінок – на інше диво. Листочки були холодні, але зелені, живі. Барвінок під снігом не вмер. Йому, зеленому, було там біло й, мабуть, самотньо, але він один на весь город, сад – на всі городи, сади й ліси – не покорився зимі. В його корінцях причаїлися якісь могутні сили, що їх не змогли здолати морози. А сам він що робив? Спав? Боровся? Цього Лаврін відгадати не може й зараз. Мабуть, боровся, хоч не бачив ні сонця, ні світла. А тоді хлопець заніс до хати одну гілочку, й милувався нею, і розтоплював душею всі сніги і всі морози. Отже, не тільки на небі є чудеса, а й на землі, отже, є щось у їхньому краї, що не скоряється зимі.

– Про що ти думаєш? – вдруге запитала вона.

– Про тебе, – відказав.

– Неправда. Я тут. Про мене не треба думати. Скажи. Тільки не обманюй. А то розсерджусь.

– Я ніколи не обманюю.

– Таки ніколи?

– Ніколи.

– Ну, а коли треба збрехати?

– Промовчу.

– Тоді скажи, про що ще думав, крім мене? Тільки не мовчи. Й не хмурся так.

Колись їй подобалося, як він хмурився, – насурмлював по-хлоп’ячому ніжні брови, а вся вдача – на виду, – тепер ті брови лякали її. І чомусь лякав гордовитий профіль парубка, що чітко вирізьбився проти синього неба.

Він повернувся до неї:

– Про барвінок.

– Про який барвінок? – здивувалася Киліяна.

– У нас під хатою ріс барвінок. Був завжди рутвяно-зелений. Літом і зимою. Тут його нема.

– Зате тут є вічнозелені лаври, і кипариси, і мирт, і розмарин, – перераховувала дівчина.