Розділ тридцять перший

Січовик поплямкав товстими губами й сказав:

– Бачу, зелений і на Січ прибився недавно.

– Недавно.

– Якого ж ти роду-племені? Як звати? Мене – Кирилом.

Ждан не встиг відповісти, як зашелестіло під шинком:

– Жмурко йде, Жмурко йде…

Через майдан дибав на довгих, негнучких ногах рибальський отаман Гринь Жмурко. Той отаман мав трохи кумедний вигляд – голова прикипіла до короткого тулуба, а ноги мав довгі – здавалося, того чоловіка вирізали з дерева, трохи не дотримавши міри. А Жмурко – бо приплющував очі. Він і зараз стулив їх – виднілися тільки вузенькі, наче прокраяні різаком, щілинки, ще й по всій пиці розвезена байдужість, буцім Гринь вийшов так собі – прогулятися. Одначе Ждан небавом упевнився – байдужість була вдавана, а очі-щілини помічали все.

– Що, отамани-молодці, гарна нині вдалася погода, – мовив Жмурко й обвів щілинами очей виднокіл. – Дощу не навіє?

– Жабка зелененька ниньки стрибала по березі…

– І туман із Чортомлика курів угору.

– Зібралися на посиденьки чи для якої справи? – правив своєї Жмурко, він не поспішав, знав-бо, псяюха: що довше тягнутиме линву, то коротшою вона буде в руках козаків, – згодяться на меншу платню.

– Не глумися, отамане.

– Став могорич.

– Я ще, може, й не попливу, – вдавано монявся Гринь. – Бо й плисти ні з ким.

– Як то ні з ким, а ми! – захвилювалися голоколінчики.

– Поглянь, які молодці!

– Вже й не знаю, як бути. І риба, кажуть, погано йде.

– Вчора Хвесько приїхав, каже, є риба в лимані. Судака взяв чималенько…

– Воно можна б і спробувати… Собі на збитки… Ет, будь що будь, – вдав, буцім здається на прохання голоколінчиків.

– Став могорич! – гукали найнетерплячіші, але на них зацитькали.