Розділ тридцять перший

– У курені душно, – пояснив Ждану. – А без пологу комарі заїдять. Траплялося, зв’язували кого-небудь за якусь провину, найчастіше за крадіжку, й лишали на ніч у траві – заїдали до смерті.

Кирило вийняв люльку, кисет і присів під вербою на обплетений березкою пень. Ждан примостився біля нього. Вода в озері була червона, здавалося, то переливається кров. Просто на очах вона втрачала червону барву, міняла її на зеленаво-синю, далі на темно-синю, аж поки не стала як дьоготь. Вселенська ніч налягла на плавні велетенським крилом. Й одразу засвітилися на небі білі лампади, й саме небо мовби опустилося вниз. Кричав десь у траві деркач, сюрчали коники, якась пташка верещала в кущах по той бік озера. Пролунав глухий виплеск – скинулася велика риба… Кирило докурив люльку, вибив її об вербу й забрався під полог. Ждан лишився на вербовому прикоренку. Сидів над водою довго. Вже викотився з очеретів круглий, як днище в бочці, місяць, вже доспівали останньої пісні голоколінчики й розбрелися спати – хто під полог, хто в курінь, вже й зорі примеркли, а він все ще дивився на темну воду й стискав руками задерті до самого підборіддя коліна. Пугали десь у північній стороні пугачі, й пугало його серце, смуток накотився, аж хотілося плакати. Почував себе бідним сиротиною, маковою зерниною, загубленою в темному морі ночі, билиною на чужому полі. Нікого в нього немає – ні батька, ні неньки, нікому він не потрібний, навіть братові, Митрофанові, який кує чужим срібним молотком свою неправу долю, а його долю обпугукують пугачі. Бач, розшаленіли, як скажені. «Ніде мені гнізда звити і діточок розводити», – чомусь крутилося на думці. Знову й знову думав про Митрофана, але безнадійно, думка проскакувала, як риба з порваної сіті. Що спонукало Митрофана до зради товариства, і як він зважився на таке, й чим йому остирилася Січ? Сподівається там, у Гетьманщині, посісти високий уряд і маєтності? Напевне. Тут він маєтностей мати не може й уряд його невисокий. Та й з того будь-коли можуть прогнати. Либонь, добре, що він, Ждан, назвався іншим прізвищем, і ніхто не знає, що Митрофан – його брат. Сам Митрофан зажадав того, – мабуть, боїться, що дознають, звідки прибув Ждан і кому світив свічки, й виникне недовіра, й потягнеться мотузочок… Митрофан повернеться, і він поговорить з ним… І раптом ясно і страшно осягнув, що ніякі його розмови Митрофанові не допоможуть, що відродити людину неможливо. Він ще довго думав про це, та потім йому спогадався Батурин, спогадався Колиска, спливли на пам’ять веселі Парасоччині очі, й він зронив на коліна дві сльози. Трохи повеселів, пригадавши Парасоччину клятву чекати, доки не вернеться, але одразу ж знову засмутився: хіба можуть такі веселі очі довго видивлятися когось з далекої дороги. Аж рвонувся від тої думки, коли б міг, побіг би по місячній доріжці через плавні до берега, а далі до Батурина. А вона сяяла, а вона переливалася сріблом, манила до себе. Але по тій доріжці можуть ступати тільки янголи. Одвів очі від спокусливої місячної доріжки, дивився на Кінь-звізду, а бачив лампаду в Колисчиній хаті, а під лампадою Парасочку. З думкою про Парасочку й заснув під пологом, прихилившись до Кирилового плеча.

Його збудив Жмурко, але вже по сходу сонця, й наказав допомагати козакам, які лишилися на острові. Решта ж ще з ночі попливли на лиман.

Тільки раз і випало Жданові вставати по сходу сонця. Бо далі закрутився, як судак у верші.

Пізнього ранку вернулися з лиманів забродчики. Поки вони катранили дьогтем сіті, поки розвішували їх на підтиках та вибирали зілля, Ждан і решта рибалок носили величезними кошами під повітку рибу. Четверо різчиків хапали великі, ще живі, рибини, кидали на стіл, ледь вловним рухом розпанахували животи, патрали, розрізували, обтрушували у дерев’яних ваганах сіллю і кидали в інші коші. Ждан і ще п’ятеро носіїв пиряли корзини до велетенських зрізів – солил і вкидали рибу в їдкий саламур, а самі притьма бігли до човна. Й далі чимдуж по тому самому колу, а отаман стояв посередині кола й скіском карбував на ліщиновій лозині кількість корзин та погукував на рибалок. Це вже був не той добрий і сонний Жмурко, який наймав їх біля корчми. Отаманів голос гримів владно, правиця стискалася у важкий кулак, і той кулак один раз вже черконув лінивого рибалку Спудія, колишнього бурсака з Києва. Погукував і кармаш, погукували й солільники, та й сам Ждан розумів: у таку спеку несолоною рибу довго тримати не можна.

Рибалки кружляли по березі, а над водою кружляли, вихрили чайки і білі крячки, вони хапали риб’ячі нутрощі й мчали з ними понад водою. Один раз Ждан задивився на них, заґавився, і кармаш штурхонув його межи плечі. В обід передихнули – кухар наварив риби, особливо вдалася щерба, та й як їй не вдатися з молоденьких сомиків, з судака та лящів. Ждан настільки втомився, що аж перехотілося їсти. До вечора ледве впоралися, сідали до столу по заході сонця, й отаман знову виставив сулію з горілкою, одначе цього разу голоколінчики трапезували недовго. Ждан заснув одразу по вечері. Лаштуючись на нічліг, він сказав Кирилові, що вдосвіта попроситься на лимани, але Кирило його розраяв: там ще важче. Тягнути лями – то вража справа, доводиться й у воду забредати, і вплав подаватися, недовго й хвороби вхопити.

– Не подавай голосу, поки тобі не наступили на хвоста. Нехай їй лихо, тій матулі з її лямами, – так скінчив своє повчання Кирило.

Щерба, яку двічі на день варив кухар Саливон, була густа, запахуща, жирна, риба – смачна, одначе на четвертий день голоколінчики відмовилися її їсти – отаман не поставив горілки. Сьорбали руду, солону щербу Кирило, Ждан та ще кілька рибалок.

– Домова була справляти могорич після кожної тоні, – кричали голоколінчики. – Гаруємо день, а душу закропити нічим.

– Де це бачено – кожного дня могоричі, – відбивався отаман. – А тоді спите на веслах. Охрім учора у воду впав.

Його підтримали непитущі козаки, а також ті, хто пив у міру – на свята та з якоїсь нагоди.

– Така була домова. Так ведеться скрізь, – не вгавали голоколінчики. (Одні вар’ювали за горілкою, інші – од утоми).

– Горілка – що, – сказав козак Кочерга. – Он м’ясо погане…

Ледве вдалося Жмуркові вговтати рибалок. Одначе коли й наступного дня їм не було чим закропити душі – голоколінчики збунтувалися. Гостроносий, дзьобатий, як журавель, рябий Онисько схопив Жмурка за груди й почав трусити, як грушу. Одначе непоказний з вигляду отаман так шарпонув Ониська, що той завищав, як пес, і поколінкував по траві, завиваючи:

– Руку вломив, паскуда, руку зламав. Бийте його.

Голоколінчики попідхоплювалися, оточили Жмурка. А той бачив, що непереливки, одразу змалів, розводив руками:

– Та хіба б я не дав, коли б не витекла. Вся до крапельки витекла з барила.

Довго ворохобилася цього вечора рибальська громада, довго не вкладалася спати. А ще й небо спохмурніло, сова пугала на дощ – і нахмарило на душах у голоколінчиків, важке безпохмілля бродило їм у головах, смоктало в грудях, і готові були на найнерозважливіші вчинки. Колобродилися довго, гомоніли, радилися, що робити. Одні раяли сісти в човна й вернутися на Січ, інші – послати туди отамана з двома веслярами і нехай не вертається без барила з оковитою. Так ні до чого й не домовилися.

Удосвіта на лимані не плавали – спали. Розбудив усіх криком кармаш – бігав по острову й лементував:

– Убили, убили, нехристи, – що ж тепер буде, Божечки! Убили!