Розділ сьомий

– А просто. Так і тьохкає. І пика твоя посміхається у вікні. Чи не капшук з червінцями знайшов?

– Та… – одхитнувся од вікна Лаврін. – Ярмарок гарний.

– А може, щось на ярмарку? Воно й пора. Я в твої роки дівчат лоскотав.

Лаврін почервонів. Про все вони балакали з кошовим, через одне сито пересівали світ, але були зернини, яких в сито досі не кидали. Іноді Сірко й зачепить якимось словом джурине парубкування, покепкує, а той сфрасується та й замовкне. А зараз і Лаврінові мовби ісковзнула з серця крига, там одкрилися плеса, чисті й глибокі, веселі й манливі.

– І багатьох залоскотали? – запитав майже нахабно.

Сірко здивувався, аж йому впала брова.

– Та було трохи. А що, – знову скинув бровою, і обличчя його прибрало вигляду мовби й урочистого, а трохи й хитрого. – Справимо тобі жупанок, і повезу я тебе на один хутір. Живе там удова, а в неї є дочка. Дві дочки. Ну, одна мала ще. А старша… Дівка гарна і пишна. Їй-бо. Неначе пава. І роду гарного.

– А я не хочу пави, – задьористо відказав Лаврін.

– Побачиш, то захочеш. – Лаврін і далі не міг розібрати, кепкує отаман чи говорить насправжки. – Я сам женився на вдовиній дочці.

– Тітка Софія удовенчиха?

– Ага. Бігало по сусідству таке сопливе дівча. А я, було, приїду та запитую: чого, мовляв, не ростеш. А собі й не гадки, що то їй було кривдно і що вона нишком закохалася в мене й молилася, щоб мене, дурного, не вбило в якій веремії. Все її за дитину мав. Та якось приїхав, а в хату – ник дівка, чистісінько ласка, жару прийшла позичити. Я й не впізнав її. І довго з того дивував ще й сміявся. І, сміючись, закохався.

– Бідна чи багата була вдова?

– Бідна. У неї ще три отаких яски-ласки бігало, ще й безштаньків четверо. А це вдова багата. Я тебе, звичайно, на безвік тій челяді не оддам. Діти з’являтимуться після твоїх наїздів. Це діло нехитре.

Лаврін знову почервонів і труснув чубом.

– Ви так, батьку, наче про цапка…

– Го-го-го-го, – зареготав Сірко. – А хто ж ти такий є? Дурний цапок.

– Ну, батьку…

– Гаразд, не гнівайся, я жартую. Це ще не горить. Та й од своєї долі не втечеш. Я, бач, не втік. Хоч залицявся й до козачок, і до міщанок, і навіть до татарки.

– До поганки?

– Чого ж, була вона дуже гарна. Така гарна… – Сірко ліг на лаву, не скидаючи чобіт, заклав руки під голову. – Їхав я із застави й заблудився в хуртовині. Закрутила вона мене, завела в татарську сторону. Тоді зими були люті. І вже не знаю, чий Бог звів нас у тому смертельному безлюдді – мій чи її. Арзи її звали, вона вийшла з юрти за вівцями, яких погнало в степ, і теж заблудилася. Знаєш, як то заблукатися в сніговицю? Можна день крутитися біля своєї хати й не знайти її. Злякалася вона дуже, як виринув я із сніговиці. Упала в замет і богові своєму молиться. А я вже сам хитався, і кінь мій також. Поклав я у сніг вівці і коня поклав, забрав її під кирею і ліг між конем і вівцями. І нині пам’ятаю: кінь мій важко хропе, а вона тремтить. Як перележали першу хартуну, підвелися, одтер її горілкою і сам розкутурхався, вона й знайшла дорогу до своєї оселі. Сама жила, без чоловіка… Щастило мені, як бачиш, на вдів. Бо вік наш такий – крові та вдів. Смілива була Арзи. То вона тільки в першу мить злякалася. А то ж сама в степу жила – розлаялася з родом-племенем своїм… Горда була Арзи і гарна… Така гарна, більше ніколи такої не бачив, хоч і не нашою красою цвіла. Тільки зуби мала темні, корінням якимось степовим їх стемнила – то в них теж красою вважається.