Розділ сьомий

Та свічка світила їм обом – Киліяні й Лаврінові, вона горіла в його душі другого й третього дня, не погасла й через місяць. Згадував її (і щось засвічувалося в грудях) погордливо стиснуті вуста, й білу, вишиту широким квітом сорочку, й золотий карбованець на атласній стрічці. Та свічка освітила їхню любов.

Як верталися до корчми, пристояли під вербами над Сільницею. Обоє мовчали, чи набалакавшись за день, чи од якоїсь несподіваної тиші, що оступила їх, чи од якоїсь думки. Стояли, поспиравшись на вербу, внизу жебоніла річка, над головами шелестіло листя. Дівчина кидала на Лавріна короткі позирки, відводила очі, й тоді в них спалахувало місячне сяйво. Їх обох забрало в полон тремке хвилювання, й що довше вони отако стояли, то дужче воно наростало. Духмяно пахла ніч – степом, кінською збруєю. Загадковою Січчю пахнув дівці парубок (вона ще не знала запаху парубоцького тіла, вдихала його спрагло і з острахом), а сама пахла любистком, у якому ранком змила коси.

Лаврін почував дивний трепет, він боявся доторкнутися до Киліяни й тільки дивився на неї широко розплющеними очима. Мабуть, так діялося з ними ще й через те, що обоє – не кручені вечорницями, грищами з цілунками, сутінками хати, коли парубки гасять скіпку й потемки ловлять дівчат. Лавріна хвилювали найменші доторки до дівчини. Діткався як до чогось недосяжного і водночас… приступного й жагучого. Лаврін дивувався самому собі, тому, що діялося з ним. Все сталося дуже швидко. Мабуть, цей ярмарок, ці стрічки, ці вогні освітили серце. Бачив, що й дівчина почувається так само, й це хвилювало подвійно. Ні, він не пускав думку дуже далеко, просто крутилася голова і йшов обертом світ. Раптово простягнув руку, їхні пальці переплелися й були гарячі, і вона висмикнула свої, і пошкодувала на те, й хотіла, щоб він взяв її руку знову. А Лаврін геть осмілів (такого йому й не снилося). І його рука обережно лягла на Киліянин стан. Він повернувся до дівчини грудьми й відчув на своїй щоці її гарячий подих, несамохіть притулився міцніше, пригорнулася й Киліяна, а тоді рвонулася щосили, сказала:

– Хочеш знову зі мною брести через річку? Може, ти водяний? Ну, я пішла, – мовила, і Лаврін злякався. Подумав – оце вона піде й він її ніколи не побачить.

– А завтра ти вийдеш?

Вона бачила його хвилювання, відчувала свою владу над ним – владу своєї краси, і то її приємно бентежило.

– Вийду, – сказала якомога спокійніше і в ту мить сама захвилювалася: а що, як він злякається її холодності й не вийде. Поспішливо додала: – Аякже!

Й побігла.

Він залишився сам. Його всього переповнило її сміхом, її голосом, куди не повертав голову, йому з пітьми світилися її очі. В грудях йому солодко мліло, тіло стало легке, у ньому бурхала сила, й, не знаючи, куди її подіти, вийняв шаблю, кресонув по довгій гілці, що нависла над водою, аж зелений вихор знявся. Гілка впала у воду, обкрутилася кілька разів на місці та й попливла за течією.

А десь на Сільниці дужі парубоцькі голоси виводили:

…Там стояла дівчина,

Там стояла дівчина…

Почув Лаврін ту пісню й собі зненацька заспівав, хоч не співав зроду:

Цвіт калини ламала,

Цвіт калини ламала…

І вербові сльози тремтіли на кінчику шаблі, яку чомусь і досі не сховав до наділків.

А потім йому стало шкода покаліченої верби, він аж стенувся душею, й побачив, яка вона гарна, й замилувався молодою вишенькою, що квітла біля тину, а над нею сходив золоторогий місяць. Ну просто… просто бери та малюй. І вербу, й вишеньку і… дівчину Киліяну біля них, всі вони вельми-вельми гарні… можна б намалювати й себе, але вже десь далі. Й замлоїло Лаврінові від тої краси серце, й захвилювалося воно, й огорнулося сумовитою журбою.

Через те, що Сірко з Лавріном приїхали, коли ярмарок вже був у розповні і всі малі світлиці в корчмах були зайняті, хазяїн корчми постелив їм у прикомірку, який тримав на крайній випадок. Там стояли дві лави і стіл і висіла ікона, але в кутку лежали мішки з пашнею й висіло на жердці з десяток вичинених під хром шкур, які й тхнули, і пахли воднораз. А також стояли дві величезні ковані скрині, а в них – вовна у рунах, сукна й полотна, а може, й гроші – лише кошового одважився пустити господар у те царство. Перед іконою чаділа лампада, вони не гасили її всю ніч. Одначе поснули не одразу. В шинку при корчмі гуляли гості, і хоч шинкарська половина за глухою стіною – гомін звідти долітав добрячий, та й спати не хотілося. Лаврін розглядався по кімнаті-коморі, а сам щось мугикав, а тоді нагнувся до віконця, яке заступила чорна, мов безодня, ніч, і вдавав, що дивиться в неї, а насправді видивлявся своє обличчя, покладене на скло світлом лампади. Сірко сів на лаву, помацав, чи не м’яко вистелене ложе, й сказав ніби поміж іншим, одначе заломлюючи брову:

– Щось під тобою, Лавріне, земля сміється.

– Як то? – не втямив джура.