Розділ сьомий

Зосталася мати молодая!

Вернися ж ти, мій миленький, вернися,

Куреної горілки напийся!»

«Не вернуся, мила, не вернуся —

Я в дорозі сирої нап’юся».

Лаврін кинув на полотняну торбу кілька мідяків і кінець пісні слухав уже зоддалік:

«А хто ж тобі, мій миленький, постельку постеле?»

«В чистім полі травиця шовкова —

То для мене постелька готова».

«А хто ж, мій миленький, могилу тобі оплаче?»

«В чистім полі чорний ворон кряче,

То ж він мені могилку оплаче».

Киліяна не взяла до серця тієї пісні, вона, здається, й не слухала її, а Лаврінові вона якийсь час каламутила думку («То він, клятий, отако із заздрості»), і горіла в пам’яті жарина ворохобного ока, а потім жарина погасла і пісня теж. Інші пісні, інші думки затоптали їх.

Лаврін не розлучався з Киліяною до самого вечора. Вона водила його по базару, а він ходив слідом; її вабили коштовні речі, вабило золото, вона торгувалася, хоч нічого не купляла, а він насторожено позирав, щоб хто не покривдив її. Одначе вона була не з тих, кого можна покривдити. Він милувався дівчиною. Її легкою поставою, усмішкою, довгою-предовгою косою, строєм. І дивувався, що є на світі отаке чудо. Зодягнена Киліяна була пишно: керсетка зі штофу, морева запаска, козлові, українським ладом шиті чобітки. Той одяг присмутив козака. За Киліяною – значний батьківський статок. А в нього, що на плечах, – оце все. Колись не думав про те. Мав ложку на шовковій шворці, мав ніж на металевім ланцюжку – й того було досить. Мав охайне, навіть ошатне вбрання. Може, воно й завело в оману Киліяну? Амарантовий жупан, саєтові штани, шиті німецьким ладом шеврові чоботи. Продав їх йому Гук, підписар, сподобалися вони Лаврінові мелодійним, захованим у закаблуки подзвоном. Перші дні не міг наслухатися, ховався у прикомірку, ходив і слухав. Поки одного разу не розбудив кошового, що приліг перепочити після обіду, й той пригрозився повідрубувати закаблуки. Ще мав при боці шаблю в золочених піхвах, її торік подарував отаман – сповнилося двадцять літ. Сам Сірко носив просту шаблю доброї сталі. Й тепер козак пригадав, що заїжджий варшавський купець давав на Січі за оцю шаблю вісім карбованців. Удвічі більше, ніж коштує добрий кінь. Отже, він має пару гарних коней. Ця думка трохи привеселила козака, й він уже не сурмонив брови, майже весело подивився на дядьків, які сиділи під возами, що на них лежали мішки з житом, і підвечіркували салом. Дасть Бог, і він колись отак само вивезе на базар власне жито. Назустріч Лаврінові й Киліяні йшли лавою парубки, хотіли взяти в лаву Киліяну, але побачили запорожця – розступилися. Киліяна блиснула на Лавріна чорнющими очима, в яких змигнули вдоволення і маленький захват, а Лаврінові в душі прокотилися солодкі горошинки погорди, й ще дужче посолодив її Киліянин погляд. Одначе друга лава таки взяла їх у полон: на вигоні дітлашня гралась у вовчка – «ходить баба по бору, по бору та рве зілля лободу, лободу», й Киліяна опинилася в колі, а Лаврін мусив перекинутись у вовчка, од чого обоє зовсім розвеселилися й на якийсь час стали дітьми. Одначе по хвилі Лаврінові той веселий настрій розвіявся – чомусь згадалося власне старцівське дитинство, та й побачив дівчинку, яка стояла біля ятки з хустками і стрічками й великими сумними очима дивилася на барвисте маєво. Дівчинка була боса, в лихій сорочині і не могла одвести од стрічок очі. Грудаста крамарка у білій свиті кидала на неї недобрі позирки. Лаврінові стиснулося з болю серце, й він несподівано для себе дістав з кишені маленький тхорик з грішми й купив аж дві стрічки – червону й зелену – і подарував дівчинці. Та засміялася од щастя й підстриба побігла через майдан. Киліянині очі зайнялися ласкавим вогнем. Лаврін у цю мить сподобався їй найдужче. Осміливівши, він і Киліяні купив у веселого носатого грека атласну стрічку із золотим карбованцем (стратив на неї майже всі гроші, які мав), подав дівчині, й вона почепила її на шию поверх коралового намиста. Й дивилася на нього щиро й трохи лукаво чорно-синіми дикуватими очима, такими темними, аж щем брав Лавріна за душу. Вона знала, що гарна, що чарує Лавріна, і не тільки його. Їй було приємно, що її чари діяли на цього козака. Вона хвилювалася сама й дратувала парубка, втішалася своєю владою над ним, молодістю, дикістю, яку хтось мав перейняти. І неначе казала Лаврінові – переймай.

– А правда, що запорожці на Паску христосуються з жабами? – запитувала вдавано наївно й трохи підступно. Він здогадувався, що вона навмисне дратує його, й відповідав улад:

– А чого ж… Якщо жаба чорноброва…

– А правда, що вони дівчат викрадають?

– А ти б як хотіла? – знайшовся він і цього разу…

– Я?.. – Вона на мить розгубилася, а тоді стрельнула довгими списами вій. – Я думаю, що буває навпаки, – й сховалася за яткою. І коли він оббіг ятку з другого боку та виглянув з-за рогу, то побачив, що Киліяна стоїть біля стіни і погладжує на грудях подаровану ним стрічку. І так йому стало гарно, так святково на душі, що він аж не повірив у своє щастя. Дивився на дівчину, і йому ясніло на душі, а потім уловив себе на тому й нахмурився.

Настав вечір, і на майдані блимали тисячі свічок. Вони полум’яніли на тинах, на рогах волів, на піднятих угору голоблях. Найбільше їх блискотіло на високому крислатому дубі біля ветхої дерев’яної церкви. Парубки брали свічки з рук дівчат, лізли на дуба й приліплювали їх на віття. Весело, легко стало Лаврінові. Й щось розпростувалось у грудях. Огортав очима дівочий стан, а обійняти не зважувався. Він узяв із її рук товсту воскову свічку, одчепив і подав дівчині шаблю й поліз на дуба. Брався вище й вище, вже гілка була як голобля, вже почала гнутись і потріскувати, гарячий лій збігав по лівій руці, а він все ліз і ліз. Подивився вниз, а по всій слободі вогнів-вогнів розсипано. На зводах журавлів, на дишлах, в руках у хлопців і дівчат. Він таки приліпив Киліянину свічку найвище. Дівчина стояла внизу, пишалася тим вогником, що горів над усіма, пишалася коштовною шаблею, яку слобідські хлопці просили подержати в руках.