Розділ сьомий

– Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, – почав Марко плести коші. – Вона була завбільшки з коня. Як побігла, аж земля задвигтіла. Під’їхали, а там двадцятеро яєць. І кожне завбільшки з цебер…

– Дрохва по двадцятеро яєць не несе, – сказав Кайдан.

– Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не віриш. Він ще сказав: «От би підсипати, щоб вилупилися дрохвенята». А я йому: «Давай підсиплемо».

– Ну? – недовірливо закопилив губи Кайдан. – Під кого б то?..

– Так само й Мжичка засумнівався. А я йому: «Під Кайдана Кирила. Спить він без просипу, може, й висидить».

Козаки реготіли, Кайдан також.

Обідали в Рубановій залозі. Всі на Січі знають: смачнішої, як з криниці Рубанової залоги, води немає в усьому степу. Вона пахне чебрецем і дикою м’ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока, бо залога стоїть на горбі. Залога вельми виґрунтована, хоч і невелика – сажнів по двадцять у кожен бік. Але рів глибокий, і високий вал, і палісад міцний, дубовий, о дев’яти гарматках і тридцяти бійницях, і ворота подвійні, оббиті залізом. Біля валу – височенна фігура, а на вершечку вплетений лозовий кіш, з якого зорить у степ козак. Кілька роз’їздів пильнують понад Сірим і Мрячним байраками. Всього в залозі стоять постоєм сімдесят два козаки. Залога затісна для такої кількості людей, – частина з них ночує на другому поверсі куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), – через те в стіні валу викопано дві чималі землянки. Служба на постої нудна, обтяжлива (хоч це й найближчий до Січі постій), тут раді новій людині; дозорці довго не хотіли відпускати пана Амбросія з козаками, частували холодною юшкою з карасів, студеною водою з криниці, аж поки Амбросій рішуче взявся за шапку й наказав своїм козакам сідлати коні. Незабром залога і фігура згинули в сірому мареві. Й знову не тронутий череслом степ обліг з усіх боків. Тут буяли бур’яни і трави, падали й ізтлівали, а по них спиналися нові, і так рік у рік – століття, віки. Той самий жовтий буркун і шорстка тирса, немов вони й не вмирали ніколи, немов цвіли й гойдалися од тих днів, як почало світити сонце. І та сама каня висіла над степом, і той самий байбак свистів біля нори.

Нудно козакові в степу. Майнув на обрії табунець сайгаків і розтанув у травах. Віковічні трави котили в далеч віковічні хвилі, й пахло од них старими медами. Вітер піднімав хмари жовто-зеленого пилку, й тоді затуманювалося сонце, а коні пирхали й збивалися з кроку. Доцвітали дрік, горицвіт, дев’ясил, буркун і медунка, всі вони пахли медами й цвіли жовто – майже всі квіти в степу величаються тою барвою, тільки катран та гадючник додають білої, а шавлія – синьо-фіолетової. І від того і в очу в козака жовто, й жовтими здаються небо та далина.

На обрії стояли високі, схожі на козацькі шапки, хмари, ще й кучеряво-білі, козаки їхали на захід, хмари-шапки пливли на схід. Козаки проводжали їх очима.

Любить козак степ! Він і сам того не знає; так любить, що й жити без нього не може, – квітнуть у його серці воронець і грицики, й ширяють там підорлики, і чаєчка в’ється в мислях, спогадає він їх і осягне до кінця свою любов, коли ляже на смертному одрі десь у далекому селі чи слободі (рідко кому з них таке випадає), і затужить його душа, й рвонеться – вже вільна, без тіла – понад долинами і вибалками, квітами і травами, і оселиться десь на високій могилі. Зустрічатиме й проводжатиме козацькі чати, але вже мовчки.

Повернуло на вечір, до дна прогірклий полинами день спадав на землю жовто-сірою імлою. Двоє підорликів по крутій дузі бралися у ще не вичахле небо – облітали перед сном свої володіння.

Ночували козаки в неглибокій балці біля криниці. Примітне, знане місце. Цього літа вони ночували тут, либонь, перші: вода в криниці була чорна, застояна, нежива. Лаврін розсідлав Коршака, поплескав по шиї долонею, аж бризнула пилюка, – кінь одразу бухнувся на землю й почав качатися, по-собачому підібгавши ноги. Так качався тільки він; Султан важко перекидався з боку на бік, збиваючи копитами під корінь трави, а потім ще довго лежав, немов роздумуючи, вставати йому чи ні, а Коршак скочив на ноги враз, обтрусився, але якийсь час не йшов пастися, а косував на господаря. Лаврінові коні йдуть до рук. Навіть чужі. Є серед них такі, що нікого, крім господаря, до себе не підпускають, а якщо козак вискочить на хребтину, стягне за ногу й копитом ударить, може забити й на смерть, проте Лаврін легко укоськував найхарапудистішого румака. Козаки казали, що Лаврін знає таке слово, й він того не заперечував, бо почував у своїх руках, у собі самому якусь дивовижну ласкаву силу, ласкаву впевненість, якій легко, хоч і з дрожем, корилися коні.

Все ще не спускаючи господаря з ока, Коршак пішов попаски до табуна, а Лаврін, вичерпавши з козаками до дна воду, чекав, поки натече свіжої. На тріскучому, з кураю, вогнищі гуртом варили куліш й одразу ж по вечері вкладалися спати, аби засвіт продовжити путь.

Тільки Лавріну не спалося. Йому весь час здавалося, що на нього хтось дивиться, розплющував очі й бачив над головою лампади зір, що мерехтіли в безодні неба. Може, це вони дивилися на нього?

Врешті стягнув з себе кирею, підвівся. Козаки спали, вклавшись кружка довкола кущика лози, під яким поблискувало світле око копаночки.

Коні паслися тут же, в долинці, іноді чулося важке гупання – кінь перестрибував стриноженими ногами, пофоркування, нутряне зітхання. На південному схилі балки чорніла постать козака на чатах. Лаврін пішов до нього. То був Кайдан.

– Йди спати, – сказав Лаврін. – Мені однаково – не спиться.

– Мед-пиво сниться? – Кайдан тихенько засміявся. – Чи болить щось?

– Нічого не болить.

– Ну, тоді гуляй. Тільки не пускай з балки коні.