Розділ сьомий

Гарний Великий Луг вліті, гарний він і весною, у неозору повінь. Спочатку напоять його водою степові ріки, а потім підіпруть горішні води, і він набухне, розіллється, наче синє море. Зеленіють лозами лише окремі острови, стоять серед води, наче велети, вікові дуби й осокори. А вода піниться, вода кипить, несе старі стожарища, вирвані з корінням кущі, пташині гнізда. А десь там, у глибині, на затоплених островах, – запорозькі скарби. Так думають ті, хто щойно прийшов на Січ. Насправді там не скарби, а мізерія. Грізний весною Великий Луг, і величний, і молодий. А буває він і старий, недужий, хирлявий. Як вигорять степи, як посохне листя на вершечках дубів, як зацвіте вода в протоках і озерах і потягне від тих проток гнилим смородом, тоді немає спасу на Великому Лузі. Весною верстові стовпи комашні підпирають небо, вліті комарі тучами обсипають все живе, восени простудні тумани котяться валами по луках та ріках, – останній старцівський підсусідок не позаздрить козакові. Тумани тут густі й страшні, туман і плавні – це щось одне неподільне, з плавнів тумани народжуються, за них тримаються, й тільки потужний низинний чорноморець подужає одірвати від очеретів важкі білі клубки й виперти в степ, де пронизливі й гострі, наче списи, підвітри розшарпують їх у клоччя. Коли обсідають плавні осінні тумани, здається, що все в них умирає, блукають тільки старі дуби (а може, вони й справді блукають!), очерети ж і лози, трави й верби, обпившись білого диму, стають важкі й похмурі. Не літають птахи, – в тумані страшно летіти, – хижий звір забивається в нори, хіба що злодійкувато прошмигне хитра лисиця, підбере сонну качку й вернеться по власних слідах, та одинокий прибиш-комишник причаївся з ножем при глухій стежині. Туман – то його брат. Ось яка вона, воля, – глевко хлипає сухотними грудьми холодний туман, це на неї повзе з гнилої Скарбної бобонна чума, це її втоптують, вбивають в болото колючі осінні дощі. Не заздри козакові, нужденний хлопе з теплої печі, ти натіпався гарячого борщу, зарив на печі у гаряче просо ноги й спиш до завтрашнього ранку, поки тебе не пожене осавул на панську роботу. На піч не залітають кулі, і низенька стеля халупи не дозволяє зловорожцю махнути шаблею над твоєю головою. А якщо позаздриш, все одно не йди сюди: тут воля червону крівцю кружляє. Йди сюди, коли життя тобі як понюх табаки, коли люта ненависть роздирає груди згірш од сухот, коли серце розпеклося, неначе гарматне ядро, і злість зсоталася під горлом в тугий клубок, страшніший за чумний бобон. Сто віків ти в неволі, одначе й неволя буває теплою та вільною, а воля – холодною і голодною. Може, ти скажеш, що орлам теж холодно у високості, одначе вони не чіпляються черевами за линючі очеретяні мітлиці і не в’ють гнізда по темних печерах! Подумай і примірся, прислухайся: чи ж орлине серце б’ється в твоїх грудях?!

По цих думках у Лавріновій голові з’являється ще одна – полишає Великий Луг не навік. Ще повернеться сюди. Налюбиться, зів’є гніздо… Сірко теж має своє обійстя і діти. І він по кількох роках плистиме по отих зарічках до сивого Дніпра. Він йому ніби батько…

Дніпро тільки вгадується за яворами та вербами по зеленій піні верболозів, а довкола плавні, як море. Од Дніпра до Січі приступає широкий Павлюк-Дніприще, у вербах та осокорах – неширока, але повновода Скарбна, з правого боку січового півострова, схожого на качиний ніс, дрімає лінивий Прогній, з лівого розлився озером Чортомлик, котрий несе свої води із степів. Сині річки-протоки поп’ялися по дніпровій долині – то таки мовби жили на натрудженій руці. В тому місці, де Чортомлик обіймається зі Скарбною, з води стримить чорне каміння. Для січових хлопчаків то була небезпечна й захоплююча забавка – проплисти кручією поміж порогів.

В ліву й у праву руку од Січі річки й зарічки, допливи та затоки, плавні та плавні – вся Військова Скарбниця, у якій не добере ладу й болотяний дідько (то ж він плаче на плесах темними ночами), а запорожці таки добирають. Може, не всі, а ті острови Лаврінові теж знані, й він відшукує очима Вільні Води, Білозерський лиман – ганяв по них дуба з отаманом на рибні промисли, на сінокоси, на потаємні острови, де запорожці роблять думбаси та стерни. В цю мить почував, як душа розпросторилась по всій Військовій Скарбниці, ніби одірвалася й полинула, а він лишився мертвий і німий. І хоч допіру в ній витинали веселі бубни, жура огорнула серце, й почував гострі докори совісті, бо ж обдурив і отамана, і рідного дядька. Сірко послав його, щоби одвідав Мокія Сироватку і або лишився в Тавинській залозі, або вернувся з Сироваткою на Січ. Вволив його давнє бажання погуляти по Дикому Полю, побачити зблизька татарина, походити з командою на Буг.

Козаки оглядалися на січову церкву, знімали шапки, хрестилися, Лаврін також перехрестився щиро, із зітханням, аж запечалилось серце. Смутком віяло і від старого козацького кладовища, яке поминали. Воно лежало на горбі над дніпровою долиною. Хрести стояли високі, опасисті, дубові і ясенові, стемнілі від дощів, чимало поміж них камінних – значним товаришам. На них списані ратні діла покійних.

Лаврін любив бродити по кладовищу, читати посічені дощами написи. Молодості кортить погратися думкою про смерть, бо здається сама собі безконечною і душа відчуває спраг життя, але й може приніритись до чогось вічного, великого. Він же тут більше не ходитиме.

Ні, Лаврін таки не повернеться на Січ. Ні з дядьком, ні сам. Нехай простить йому товариство і Пресвята Богородиця, що одкидається отако – потаємно – й прощається з козацтвом. Але ж хіба він винуватий! Серце має свою волю. Все обернулося так незвично, так шалено, він ледве йняв віри, що все це сталося з ним, Лавріном Перехрестом, який сподівався на Січі й вік звікувати, кохався в зелених плавнях, гарних конях, а ще більше в сумовитих вечорових співах над Чортомликом, дзвінких січових музиках, мудрих розповідях кошового отамана. Січ йому була всеньким світом, і тепер ніби виходив із цього світу в інший, і те бентежило, ба навіть лякало.

Стало так сумно, що він трохи не заплакав. Коротким і сумним було його прощання з кошовим. Чи то отаманові провіщало щось серце, чи вичитав щось у Лаврінових очах, покошлав руками чорні, з поодинокими рудими, сторчма, волосинами брови, подивився йому просто в очі.

– У широкі світи їдеш… Інші там мірки і життя інше. Не таке, як на Січі. Живи, хлопче, повним серцем. Чесно живи, але не дрібно. (Лаврінові здалося, що кошовий щось знає, і він знітився). Вдивляйся у світ пильно. На всі груди дихай. – Він помовчав і поклав йому на плече руку. – І не барися. Як забарились мої сини.

Незвична була Лаврінові та ласка кошового, хоч давно почував себе мовби Сірковим сином. І те, що отаманові сини погинули, а він їде назустріч своєму щастю, обпікало докорами серце. «Прости, отамане. Але ж ти теж мав синів», – попрощався в мислях – вельми розсудливо, доросло, бо пригадалося йому, що сам кошовий, коли якось повели вони мову про широкий світ, несподівано для Лавріна сказав: «Ти ще взнаєш, що це таке. Ти ще поїдеш туди». Лаврін здивувався, Лаврін засміявся, що аж сльози набігли на очі, й він гаряче заперечив: «Я не поїду. Я буду з тобою завжди». А у відповідь: «Поїдеш. Обов’язково поїдеш. Мусиш їхати. – Помовчав і додав: – Не знаю, чи зрозумієш ти мене… Я сам помилявся… Гірко помилявся, коли думав, що вінець життя нашого – отут. А хто ж посіє жито, хто посадить сад, хто розкаже дітям казку? Правдиву казку… Про козака і турка, про Івасика-Телесика. Нашу казку. Будь-яка інша – буде не така. І жито, і вишня… Навіть увіткнута в найкращу землю шабля, скільки її не поливай, не забрунькує. А земля наша, нарід наш – із жита і вишень. Жито – бо життя. Та й не можна жити тільки однією ненавистю. То страшні люди, які живуть тільки нею. Жити треба любов’ю».

Це було трохи більше року тому, Лаврін тоді не зрозумів з Сіркової мови жодного слова. Себто не прийняв у серце. Аж тепер обізвалися отаманові слова, й Лаврін здивувався, що Сірко так прозрів його життя. Він тільки не міг прозріти моменту, коли вони проростуть. Власне, Лаврін міг би й сказати отаманові про свій намір, і хотів сказати, але промовчав, бо не до кінця вірив у своє щастя, чогось соромився та й взагалі був стриманий у почуттях. І ось тепер туга оповила душу, коли б міг, розрубав би її навпіл, одну половинку залишив тут, а другу взяв із собою.

Ще раз обвів поглядом січовий городок, гамірний крам-базар над Чортомликом, і зір йому заслало прозорим туманцем. Але то вже було, як остання хмаринка над світлим обрієм. Йому й справді враз заясніло в голові, зашумувала в грудях радість близької, жаданої стрічі, він гукнув, свиснув, зірвав коня, й закалатали, заграли під дрібний перестук копит срібні дзвони. Лаврін заграв конем, якому передався радісний настрій господаря, й він тягнув на себе повіддя, покусував блискучі сталеві вудила, лебедем вигинав шию. Ряхтіла дорога, стовпом вставала попереду кушпела од залоги, й була вона золота, а думка давно обігнала загін, помчала туди, куди летів помислами. Вже не помітив, як його кінь знову перейшов на рись, а далі пішов стопою. Уздовж попруги, що в’їлася в коня, проступила біла піна.

Останні дні в очу стояло одне й те ж видиво, хоч береги були різні, щоразу інші, а плин води, смертельна борня – ті самі, й так само гаряче, аж проймала дрож, било серце, й переслідували ті ж самі страх і бентежність.

Там справді були береги і річка. Називалась вона Суха Тьма. І молодий рябий перевізник на човні, й гурт по-святковому вдягнених дівчат. Перевізник правив з них недорого – по одному поцілунку, тільки жодна не хотіла давати тої плати. Може, що при гурті. Бо перевізник був хоч і рябий, але гарний. Саме тоді й нагодився Лаврін.

– Гей, котра не забоїться, перевезу задаром, – гукнув і заграв конем по зеленому березі. На серці було вогнисто – світ би перевернув.

Що з ним сталося, де в нього взялася отака сміливість, він і потім не міг сказати. Вирвалася з душі якась гаряча сила, крутонула ним, донесла. То була жарка й соромлива хвиля. Не міг у тому нікому признатися, але йому часто снилися дівчата. Снилися ніжно і соромітно, і він качався на лаві й часом до ранку не міг склепити повіки. Не знав, як одвести ту ману, не було з ким порадитися, а молоденький попик, якому відкрився на сповіді, чомусь засміявся і наказав тричі читати на ніч «Богородицю». Читав – не допомагало. А якось приснилася сама Богородиця, але так, що потім боявся звести в церкві очі на святу ікону. Тоді спогадував білу поторочу, яку колись здибав уночі над Дніпром. То блукав у сподньому молодий козак. Доведений парубочим голодом до нестями, шукав русалок. Нехай котрась залоскоче, затягне у вир, але спочатку полюбить. Та звідки тут взятися русалкам, думав Лаврін. Хіба можуть вони переплисти через пороги. Мабуть, можуть. Бо козак не вернувся в курінь. Чи таки знайшов русалку, чи здибав його болотяний. Парубок той довго увижався Лаврінові.

Дівчата спідлоба зиркали на довговидого, зугарного запорожця, що гарцював на світло-бурому коні, хихотіли. Розгарячілий їздою, розпашілий козак був молодий, як барвінок, і вдатний на вроду. Ледь засіявся над верхньою губою вус, чисте лице, чисті великі очі, що шукали дівочих і втікали од них. Ще й темно-русий чуб з-під малинової шапки. Й голуба стрічка в комірі сорочки. Ох же й безсоромні ці запорожці… Смалять халяви до кожної дівчини. А залишиться такий з дівчиною наодинці, червоніє й заїкається, не може здобутися на слово. Вабить до них дівчат, хоч і остерігаються поговору. Авжеж, запорожець – то вже поговір. Ліпше триматися од них подалі.

І враз з гурту виступила одна – чорнява, вогнеока, з родимкою над лівою бровою. Лаврінові чомусь найперше впала в око та родима цятка. А під нею кругла, дугою, брова; а вже потім рішуче стиснені червоні-червоні вуста й виклично випнуте гостреньке підборіддя. Й чорна, рвійно закинута за плечі коса. Дівчина сміливо подала руку, він попустив ліве стремено, легко підхопив її і посадовив поперед себе. Бачив її смагляву щоку, крайок ніжного вуха, чув її дихання й хвилювався страшенно. Ще ж ніколи не пригортався до дівчини. Здуріти можна!

Лаврін не знав броду, посеред річки вода сягнула коневі по шию, дівчина підтисла ноги, її картата плахта розкрилася, черкала крилом води, й біліла смужка сорочки, й біліли ноги, а Лаврінові страх стискував серце, що зараз вода зіб’є коня й понесе на чорні корчі. Дівчина не кричала, тільки міцно обхопила рукою його руку, але він боявся, що випустить повіддя, бо вони мимоволі натягували їх. Щось гукали дівчата, кинувся перевізник, але кінь виніс їх на берег, і, перш ніж Лаврін опам’ятався, дівчина скочила на траву. Лаврін сидів у сідлі, паленів од своєї сміливості. Вперше у житті обіймав дівчину. Вчинив по-запорозьки, власне, оцей його рішенець і прийшов із розповідей козаків-джиґунів, а тепер парубок неначе скам’янів, не знав, що сказати. Тим часом через річку гнав човна з дівчатами рябий перевізник, – Лаврін, мабуть, збив ціну, – і чорнява дівчина побігла їм навстріч.

– Може, підвезти далі, – пробурмотів, хоч і розумів, що каже щось безглузде: яка дівчина захоче, щоб її віз у сідлі додому козак.